IrenStasiuk - Спадщина Мольфарки, IrenStasiuk

Розділ 5: Пробудження сили

Меланія сиділа на старому камені серед лісу, заплющивши очі й слухаючи, як вітер тихо шелестить в деревах. Вона відчувала, як земля під її ногами пульсує живою енергією, що тече у глибину Карпат. З кожним днем її зв’язок з цією землею став все сильнішим. І ось, в один момент, вона зрозуміла: сила прокинулась у ній.

 

Це було дивне відчуття — наче світ навколо не просто існував, а рухався в ритмі з її власним серцем. Вона могла чути шепіт духів природи, відчувати магічні потоки, що пронизували ліс, землю і небо. Всі ці невидимі сили, про які розповідала бабуся, стали для неї реальністю.

 

— Ти відчуваєш це? — тихо запитав Марко, який стояв поруч. Він був її проводирем у цьому новому світі, вчителем і другом. Він показував їй ритуали, знайомив з таємницями, що йшли через покоління мольфарів.

 

Меланія кивнула, не відкриваючи очей. Вона відчувала себе наче на межі між двома світами: людським і магічним. Все навколо стало яскравим, але й водночас невидимим, недосяжним для звичних людей.

 

— Це… як потік, що не можна зупинити, — сказала вона, відкриваючи очі. — Я не знала, що можу відчувати таке. Це дивно. І водночас ніби це завжди було зі мною.

 

Марко усміхнувся, коли побачив її погляд, сповнений нового розуміння. Він підійшов ближче й поклав руку на її плече.

 

— Це твоя спадщина, Меланіє. Вона не зникала, лише чекала свого часу. Але тепер ти повинна навчитися контролювати це. Магія не має бути твоєю слабкістю — вона повинна стати твоєю силою.

 

Меланія почувала, як цей новий світ починає розкриватися перед нею. Вона стала частиною чогось більшого, ніж просто людина. Вона стала частиною гір, лісів і всіх сил, що вони приховують. Але одночасно виникало й нове питання: що тепер? Як їй поєднати цей світ з її попереднім життям?

 

Ввечері, коли вони повернулись до будинку тітки, Меланія почала розуміти, як багато ще має пізнати про свою силу. Вона відчула, що її шлях не лежить назад, в місто, до Матвія і звичного життя, а сюди, в Карпати, до магії й стародавніх традицій.

 

Тітка сиділа на лавці перед будинком, спостерігаючи за заходом сонця. Вона мовчала, але в її погляді Меланія побачила розуміння.

 

— Ти відчуваєш це, правда? — запитала тітка, коли Меланія підійшла ближче.

 

— Так, — відповіла вона, розуміючи, що це питання не потребує слів. Вона вже була частиною цього світу. — Я відчуваю, що це моє.

 

Тітка кивнула, не поспішаючи з відповіддю, і лише тихо сказала:

 

— Вибір за тобою. Але пам’ятай: те, що ти маєш, — це дар і відповідальність одночасно.

 

Меланія не могла відразу відповісти. Всі ці думки і переживання перетворювались на складний клубок емоцій. Вона не знала, як пояснити те, що відчувала. Але одне було точно: її шлях тут, серед цих гір, серед людей і сил, що жили поза звичайним світом.

 

Наступного ранку, коли Меланія вирішила подзвонити Матвію, її серце билося важче, ніж зазвичай. Вона знала, що це буде важка розмова, і що рішення, яке вона мала прийняти, вже не можна було відкласти. Поки телефон дзвонив, вона думала про те, як пояснити йому, чому вона не може повернутися до Львова, чому її місце тут, серед гір і лісів. Вона вже не була тією самою людиною, якою була, коли їхала з цього села. Це було щось більше, ніж просто карпатські пейзажі чи її родина — це була частина її душі, яку вона лише почала відкривати.

 

— Меланіє, я скучив, — голос Матвія, що прозвучав у слухавці, змусив її серце стискатися. — Коли ти повернешся? Я вже давно чекаю тебе.

 

Меланія зробила глибокий вдих, намагаючись знайти правильні слова. Вона відчула, як тяжко розлучатися з тими спогадами, але зрозуміла, що це рішення — єдине правильне.

 

— Матвію, — почала вона повільно, — я поки не знаю, коли повернусь. Тут є багато чого, що я маю зрозуміти.

 

На іншому кінці лінії було довге мовчання. Меланія могла майже фізично відчути його розчарування, навіть через телефон.

 

— Меланіє, це не так, — нарешті він відповів. — Ти просто не розумієш. Я чекаю тебе. Я все ще люблю тебе. І ти не можеш так просто піти. Це все, що я мав.

 

Меланія зтиснула телефон в руці, відчуваючи, як біль і сум розливається в її грудях. Вона не могла більше бути тією ж, хто пішов із Львова. Вона змінилася, і між ними вже була прірва.

 

— Я теж тебе любила, — сказала вона тихо, — але останнім часом я зрозуміла, що ми з тобою зовсім різні. Я не можу продовжувати жити так, як раніше. Тут, в Карпатах, я знайшла частину себе, якої давно не вистачало. І я не можу залишити це, Матвію.

 

В його голосі звучало гірке розчарування.

 

— Меланіє… ти не розумієш. Я кохаю тебе, а ти просто відходиш…

 

Його слова боляче вдарили в її серце. Вона не могла сказати більше, бо розуміла, що більше немає чого додати. Все вже сказано. Вона не могла повернутися в минуле, навіть якщо цього хотіла. Тепер її місце було тут.

 

— Я знаю, — відповіла вона тихо. — Я вибачаюсь. Але я не можу повернутись.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍