IrenStasiuk - Спадщина Мольфарки, IrenStasiuk

Меланія стояла на порозі їхнього дому, вдивляючись у безкрайній ліс, що розкинувся перед ними. Сьогодні був особливий день — день, коли вони відзначали десяту річницю свого життя разом. Десять років тому вона не могла навіть уявити, що все буде так. Тепер ліс для неї був не лише рідним домом, але й свідком того, як змінилася її душа, її сила, її любов.

Марко підійшов до неї, обійняв ззаду і поклав голову їй на плече. Вони стояли мовчки, слухаючи спів птахів і шелест листя. Час минав, але у їхніх серцях нічого не змінилося. Вона все так само відчувала його присутність поруч, як і тоді, коли вони тільки починали свій шлях разом. Його руки були такими ж сильними, такими ж надійними. Він був її опорою, її найбільшим другом і коханим.

— Ти знаєш, я навіть не можу уявити своє життя без тебе, — тихо сказала Меланія, усміхаючись, і в її голосі було стільки ніжності, що це можна було відчути навіть у повітрі.

Марко поцілував її в шию, його губи були теплі, і в цьому поцілунку відчувалася вся глибина їхнього спільного шляху.

— Я теж, — відповів він, його голос був спокійний, але в ньому ховалася сила, яка давала їм обом відчуття впевненості та миру. — І знаєш, ми пройшли через таке багато, але я відчуваю, що кожен день з тобою — це ще один шанс на нове чудо.

Вони крокували разом через ліс, тримаючи один одного за руку, не поспішаючи. Їхнє життя було сповнене простими радощами — від тихих вечорів, проведених біля вогнища, до довгих прогулянок по лісу, коли не потрібно було нічого говорити, просто бути разом. У їхніх очах світилося щастя, а у їхніх серцях була така любов, яка витримала всі випробування.

Марко зупинився і, обернувшись до Меланії, ніжно притягнув її до себе. Вона підняла очі і зустрілася з його поглядом, сповненим ніжності та глибокої прив’язаності.

— Ти стала частиною мене, — прошепотів він, і його губи знову знайшли її. Цей поцілунок був безмежно тихим і зворушливим, наче сам світ на мить завмер. Вони обійнялися, і весь ліс навколо них мовчки спостерігав за цією миттю — миттю, коли дві душі знаходять спокій і єдність у своєму коханні.

День минав, але для них він тривав вічно. Вони знали, що попереду ще багато шляхів, що їхнє життя буде сповнене нових викликів, але тепер вони були впевнені: їхня любов здатна пережити все. Вона була їхнім світлом, їхньою силою і їхнім домом. І, хоч було багато всього позаду, у цьому світі, де є тільки вони двоє, з кожним роком їхнє кохання ставало тільки міцнішим.

Вони поцілувалися знову, і цілували один одного з такою ж ніжністю, як у перший раз. І тепер, після всього, що вони пережили, вони знали одне: ця любов була нескінченною.

І все було добре.

Кінець