Агне Ашкелянець - У тихих місцях, у темних лісах, Агне Ашкелянець

На сході Нотенбаунгля місця є тихі, а ліси темні-темні. В одному з таких лісів померла молода красуня Віоланта, а з нею і її мати. Тепер вони безтілесні духи цього простору, але навіть потойбічне життя не перешкоджає матері керувати Віолантою. Як тільки гидкий лісовик зачаровується її донькою, вона вмовляє Віоланту стати його жінкою. Ось тільки дівчину нудить від нового залицяльника, а ще вона втомилася виконувати чужі забаганки. Щоб звільнитися від настирливої матері, Віоланта звертається до русалок, але ці дві бешкетниці нічого не роблять просто так.

Част 1. Віоланта

Тут, на сході Нотенбаунгля, є місця тихі, а ліси темні-темні. В одному з таких лісів мене поховали. Моє життя було в самому розквіті, я випромінювала красу, молодість, здоров’я — цього не стало однієї секунди, й сьогодні я поквитаюсь з тим, хто у всьому винен.

Я торкнулась ліктем заплутаної гілки акації й вийшла на невелику поляну.

— А де ж матуся? — почулось звідкись попереду.

— Вона дозволила тобі гуляти самій в лісі? — промовив інший голос.

Я добре знала, хто зі мною розмовляв. Це були Русана й Любелла, русалки*. Вони сміялись наді мною, як сміявся весь темний ліс, бо я була зовсім іншою. Вони належали нечисті та були вільними, я ж належала матусі й нічого не робила без її дозволу.

Та не сьогодні. Я стисла тонкі губи, сіпнула головою й рішуче вийшла з-під сосни, що похитувалась.

— Він там, — вказала пальцем Русана кудись у даль.

Я рушила вперед, за її підказкою.

— Хочеш пораду? — Любелла зловила мене за руку, коли я порівнялась з ними. Її кучеряві чорні пасма залоскотали мені обличчя. — Не забудь задерти сукню, йому подобається, коли є за що помацати.

Русалки задерикувато сміялись. Із їхнім сміхом затріщали опалі соснові шишки під моїми ногами, загуділи від вітру дерева, закричали над головою стривожені птахи — піднявся гул. Я закрила очі й притисла вуха руками. Кожен крок коштував мені невимовних зусиль, я проклинала русалок і бажала їм всього найгіршого.

Раптом все стихло. Ліс знову завмер і сам прислухався до мене. Я йшла крізь зарослі високої кропиви та неочікувано дещо згадала…

Ні, геть спогади!

Я почала поправляти волосся. Воно було скуйовджене й пнулось у всі боки, обличчям стікала кров, а закривавлена сукня зім’ялась, мов ганчірка. Потвора, яка ж я потвора!

«Ти така гарна», — шепотів мені на вухо п’яний керівник моєї мами. За нього вона намагалась видати мене заміж.

Ні, ні, я не хочу зараз думати про це!

Мої руки вчепились подолу сукні й почали гнівно відтерати кров.

— Віоланта,— звідкись з-під землі почувся хрип.

Я оглянулась. Навколо мене вже давно не було ні кропиви, ні акацій, ні сосен; я стояла посеред зеленої галявини, втопила свої ноги у свіжій траві, поряд зі мною цвів іван-чай і палахкотів бузок. Все тут було живим, крім мене та нього.

— Я знав, що ти прийдеш.

За декілька кроків я помітила старий замшілий пень. Кореневище його раптом затріпотіло, а земля заходила ходором. Я скрикнула й хотіла бігти, але тут в мою руку прицільно вчепилась гілка бузини. У мене ніяк не виходило вирватись, до того ж було вже пізно: я відчула, як він зупинився й розвернув мене до себе.

Горбатий стариган дивився на мене єдиним некліпаючим зеленим оком. Від нього тхнуло гниллю, обвисле тіло тріпотіло на вітрі, як листя. Беззубий рот скрився в усмішці, рідка борода, по якій бігали мурахи, волочилась по землі. Він завжди приходив до мене в подобі цього старигана, хоч міг виглядати як завгодно.

Я набралась сміливості й поцілувала його. Мені хотілось лише доторкнутись губами до його губ, та я одразу ж відчула сухий язик, що прорвався до мене всередину. З його рота смерділо гниллю, і мій живіт звело спазмом.

Не тямлячись від огиди, я вирвалась і побігла назад. Мої сльози, гілки, листя та стежки – все злилось в одну мерехтливу пляму. Як же це було гидко!

Я не думала, що відшукаю русалок, але Русана й Любелла самі постали переді мною.

— Ну що, тобі сподобалось? — підморгнула Любелла.

— Я виконала свою частину договору, тепер ваша черга! — Я задихалась від злості й приниження.

— Вірно, ти поцілувала лісовика, як і домовлялись. — Русана наблизилась до мене й розвела мої долоні. На них лежала невелика світлина моєї матері. — Порвеш її на маленькі шматки та скажеш: Тікай з лісу, тут нема тобі місця. Мир, гріб, замок.

Вона дмухнула, й фотографія полетіла на землю. Мої тремтячі від хвилювання руки нишпорили по теплій землі, голкам хвої, старому мурашнику, по шишкам і моху — а взяти фотографію ніяк не могли. Що ж це таке? Я підняла голову, та русалок уже не було.

Невже вони мене обдурили? Невже все було дарма?

Ну звичайно — я не могла брати жодні предмети зі світу людей, бо вже не належала до нього! Я закричала від жаху та відчаю. Єдина зброя, що повинна була звільнити мене від матері, лежала переді мною, а я не могла навіть торкнутись до неї, бо це був знімок!

Я стояла на колінах і трусилась, як листок горобини на вітрі. Мене переповнювала ненависть до матері, я хотіла вбити її своїми руками. Адже це через неї у мене ніколи не було друзів, я не зустрічалась з хлопцем, котрий мені подобався, та не займалась справою, якою хотіла! Це вона винна в тому, що я померла! Потягла мене в цей безглуздий ліс, бо сюди приїхав її керівник! А тут нас із нею збила машина, коли ми ловили зв’язок біля дороги, аби йому подзвонити!

Тепер, коли ми обидві мертві й застрягли в лісі як безплотні духи, вона продовжує керувати мною.

«Тобі потрібно з ним поговорити. — Я чую її тонкий, як пискіт комара, голос, що завжди означає одне: з мене зараз будуть пити кров. — Якщо він хоче, щоб ти була його жінкою, то чому б і ні? Він дасть тобі дім, захист, у вас буде господарство та діти! Чого ти ще хочеш?»

Замість керівника вона готова віддати мене цьому огидному лісовому!

Раптом щось порухалось у мене над головою. Із гілки пишної горобини вилетів дрізд, а її гострі сучки потягнулись до мене. У мене не залишилось сил ні бігти, ні кричати. Я випрямилась на весь зріст, забула про фотокартку, й чекала своєї участі. Яка різниця, що станеться зі мною, якщо я все рівно нічого не можу вдіяти?

Горобина завмерла. Я знала, що він знаходиться в неї всередині й дивиться на мене.

— Я тебе ненавиджу, ти забрав у мене життя.

Це було правдою — саме лісовий залишив мене у своєму лісі, не дозволив піти в інший світ.

— Нікчемо, я дав тобі життя, — зашелестіло дерево.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍