IrenStasiuk - Спадщина Мольфарки, IrenStasiuk

Розділ 4: Спадщина та нові шляхи

Похорон бабусі й дідуся був тихим і спокійним, як і все, що відбувалося в Краснику. Село зібралось у церкві, люди стояли мовчки, зібравши свої думки в єдину тиху молитву. Меланія йшла за труною, відчуваючи, як її серце стискається від болю, але водночас у її душі панувала дивна тиша. Тут, серед Карпатських гір, вона зрозуміла, як мало вона знала про своїх рідних, які зараз залишали цей світ. Як мало зрозуміла про те, чому вони пішли так швидко, і що тепер вона має зробити з цією спадщиною.

 

Тітка йшла поруч із нею, її обличчя було спокійним, але в очах ховалась гіркота і біль. Вона не плакала, але Меланія відчула, що її тітка була сильною тільки на зовнішньому вигляді. У серці вона носила свій біль, свою втрату.

 

Після церемонії, коли всі розійшлися, і останки бабусі й дідуся були поховані на місцевому кладовищі, тітка покликала Меланію в будинок. Вони сели за столом у кімнаті, де колись збиралися всі разом, і Меланія відчула, як стіни, ніби, поглинають спогади про старі часи. Тітка принесла до столу невелику коробочку, що здавалася дуже старовинною. Вона відкрила її перед Меланією.

 

— Це для тебе, — сказала тітка, поклавши на стіл золоте намисто з маленьким камінцем. Камінь був дивовижного жовтого кольору, ніби він живим полум’ям палав всередині.

 

— Це — камінь мольфарів, — пояснила тітка. — Твоя родина носила їх, щоб захистити себе і своїх близьких від магії, що йшла від інших. Цей камінь — частина твоєї спадщини. Ти повинна берегти його. Він не лише магічний, але й духовний, носить силу твоїх предків.

 

Меланія здивовано глянула на камінь, відчуваючи дивну енергію, що йшла від нього. Вона зрозуміла, що це не просто прикраса, а річ, яка містить у собі незбагненні сили.

 

— І ще ось, — тітка поклала на стіл старовинну книгу, що виглядала як справжній раритет. — Це книга твоїх предків, книга мольфарів. Вона містить багато секретів, але читати її ти будеш поступово, коли зрозумієш, чого шукаєш.

 

Меланія взяла книгу до рук, її обкладинка була важка й холодна. Вона відчула, як тиск цих двох предметів — каменя і книги — став частиною її життя. Вони вже не просто передавали їй спадщину, вони змінювали її існування.

 

— Що тепер? — тихо спитала Меланія, відчуваючи, що цей момент чимось сильно відрізняється від всіх інших.

 

Тітка довго мовчала, а потім, тихо, майже шепочучи, сказала:

 

— Ти повинна знайти своє місце. Не забувай про свою силу і не забувай про людей, які тебе любили. Не будь заблукалою серед цього світу, знайди свою мету і не бігай від себе.

 

Тітка поглянула на неї, і хоча її слова були важкими, в очах Меланії не було сумнівів. Вона повинна була пройти цей шлях.

 

Наступного ранку, поки тітка займалась приготуваннями, Меланія взяла свій телефон і подзвонила Матвію. Він відповів одразу, голос його був теплим і турботливим, але Меланія відчула відстань між ними, яка стала ще більшою після її поїздки сюди.

 

— Меланіє, я дуже скучив, — сказав він, голос його звучав із хвилюванням. — Коли ти повернешся? Ти там уже достатньо часу. Ти знаєш, я не можу більше чекати…

 

Меланія замовкла. Всі її думки зараз були зосереджені не на тому, що вона мала сказати Матвію, а на тому, що відчувала всередині. Все, чого вона прагнула, було далеко від Львова, і не лише через обставини з її родиною. Вона почувалася відрізаною від того, чого бажала раніше.

 

— Я поки не знаю, — відповіла вона, відчуваючи, як важко дається це визнання. — Я просто не готова повернутись. Зараз є важливіші речі, і я повинна зрозуміти, чому я тут.

 

Матвій зітхнув у слухавці, його голос затремтів, але він швидко змінив тон:

 

— Я зрозумію. Ти мене тримай у курсі. Сподіваюсь, скоро побачимося.

 

Меланія поклала телефон на стіл і залишила його на кілька хвилин. В її душі було відчуття, що рішення зроблено. Вона не могла повернутись назад, і не лише через свої почуття до Матвія. Вона вже не була тією ж самою людиною, що покинула Львів кілька тижнів тому.

 

Невдовзі вона вийшла з дому, і на вулиці зустріла Марка, який проходив поруч. Він, побачивши її, зупинився, і на його обличчі з’явилася посмішка.

 

— Як ти? — запитав він, і Меланія зрозуміла, що його турбота не була простою ввічливістю. Він дійсно переймався за неї.

 

— Я… я щойно дізналась багато чого, — сказала вона, і голос її став серйозним. — Про свою родину, про себе. Я не знала, що це все так вплине на мене.

 

Марко не відповів одразу. Він уважно слухав її, і в його погляді Меланія побачила відображення того, що відбувалося в її серці.

 

— Ти знаєш, — сказав він, нарешті, — я давно здогадувався, що тут щось не так. І, чесно кажучи, я був би радий допомогти тобі. Зрозуміти себе, знайти свій шлях. Якщо хочеш, я з тобою.

 

Меланія подивилась на нього, відчуваючи певне полегшення. Його підтримка була саме тим, чого їй не вистачало.

 

— Дякую, Марко, — тихо сказала вона. — Я думаю, що мені справді потрібно розібратись у всьому цьому.

 

 Меланія йшла поруч з Марком, відчуваючи, як відстань між ними скорочується. Вона не знала, що саме було причиною цього — чи його слова, чи просто те, що він був поряд, коли вона так потребувала підтримки. Вони мовчки крокували по сільській дорозі, і в повітрі стояла тиша, лише спів птахів порушував її. Але ця тиша була не страшною, вона була заспокійливою, як ніби сама природа навколо них підтверджувала, що цей шлях був правильним.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍