Агата Крісті - Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті

називаю їхні фокуси паскудством. Горопашній Фреді стало тоді так збіса скрутно, що вона не знала, куди й дітися.

– Так, так, зовсім негарна історія. А що ваш інший приятель, мадемуазель, славний старпом Челленджер?

– Джордж? Його я знаю все життя… ну, останні років п’ять точно. Він хороший хлоп.

– І хоче, щоб ви пішли за нього, еге ж?

– Час від часу він заводить про це мову – перед світанком чи після другої склянки портвейну.

– Але ви жорстокосерда й невблаганна.

– Яке пуття могло б вийти з того, якби Джордж і я побралися? Ми з ним обоє зосталися на бобах. А ще із Джорджем від нудьги помреш. Усі ці його «командний дух» і «старе добре виховання». Йому ж бо, зрештою, без п’яти хвилин сорок.

Від такого зауваження мене дещицю пересмикнуло.

– Він, власне, вже однією ногою в могилі, – сказав на це Пуаро. – О, мадемуазель, не зважайте на мене. Я старий пень, ніхто і звуть мене ніяк. А зараз розкажіть мені детальніше про всі ті випадковості. Наприклад, про історію з картиною…

– Її знов повісили на місце, на новому шнурі. Можна піти і подивитися, коли хочете.

Нік вивела нас із кімнати, і ми подалися за нею. Картина, про яку йшлося, становила собою олійне полотно у важкій рамі й висіла прямо над узголів’ям.

Пробурмотівши «З вашого дозволу, мадемуазель», Пуаро скинув туфлі й заліз на постелю. Він уважно оглянув картину та шнур, обережно з’ясував її вагу й, вишукано насупившись, спустився.

– Щоб таке звалилося на голову – ну ні, тут приємного мало. А шнур, на якому вона висіла раніше, був, як і цей, дротяним кабелем?

– Так, але тоншим. Цього разу я звеліла взяти цупкіший.

– Вас можна зрозуміти. А ви оглядали розрив? Його краї були потерті?

– Здається, так, та я не надто придивлялася. Чого б це раптом?

– Цілком слушно. Як ви кажете, чого б це раптом? А все ж мені б дуже хотілося поглянути на той шнур. Він десь у вас зберігся?

– Обривки так і лишалися на картині. Гадаю, чоловік, який чіпляв новий, просто зняв і викинув зношений.

– Шкода. Хотів би я побачити його.

– Ви все ж не думаєте, наче йдеться про звичайну випадковість? Але ж іншого пояснення й бути не може.

– Це могла бути й випадковість, тут неможливо сказати напевне. А от пошкоджені гальма у вашій машині – їх на випадковість не спишеш. Як і той камінь, що скотився з кручі. Я бажав би подивитися, де саме це сталося.

Нік вивела нас у парк і підвела до краю стрімчака. Внизу, під нами, блищала синява моря. До нього крутою скелею спускалася важкопрохідна стежина. Міс Баклі показала точне місце, де трапився інцидент, і Пуаро задумливо кивнув. А відтак запитав:

– Як можна пройти до вас у парк, мадемуазель?

– Крізь головну браму, повз сторожку. Далі є вхід для постачальників – хвіртка в огорожі на півдорозі до неї. Потім іще одні ворітця – тут, зовсім поряд, на краю урвища, – вони виходять на доріжку-серпантин, яка веде від того пляжу до «Маджестика». Ну а крім того, можна, звісна річ, майнути навпростець, крізь лаз у живоплоті і далі через сад при готелі. Туди я й пішла сьогодні вранці. Як не крути, а зрізати садом – це найкоротший шлях до містечка.

– А ваш садівник – де він зазвичай працює?

– Ну, здебільшого він порається на городі або сидить у повітці для реманенту й удає, наче гострить секатора.

– Тобто з іншого боку будинку? Тож якщо хтось зайшов би сюди і спихнув той валун, його навряд чи помітили б?

Нік раптом дрібно здригнулася.

– Ви що… дійсно гадаєте, наче сталося саме так? – запитала вона. – Мені якось не віриться. По-моєму, марно було й намагатися…

Пуаро витяг із кишені кулю і знову глянув на цю знахідку.

– Це не дрібниця, мадемуазель.

– То, певно, був якийсь псих.

– Можливо. Таке цікаво обговорювати, відпочиваючи після обіду: чи всі злочинці насправді психічнохворі? Існує ймовірність, що їхні сірі клітинки дещо неправильно сформувалися, так, це цілком вірогідно. Але тут уже лікарям карти в руки. Що ж до мене – переді мною стоїть інше завдання. Я дбаю не про винних, а про безвинних – про жертв, а не про злочинців. І от тепер, мадемуазель, мене турбуєте ви, а не ваш невідомий нападник. Ви молода, вродлива, сонце сяє, світ прекрасний, попереду у вас життя й кохання… Тож усім цим я і опікуюсь, мадемуазель. Скажіть, оці ваші друзі, місіс Райс і містер Лазарус, скільки вони тут пробули?

– Фреді дісталася в наші краї у середу, зупинилася на кілька ночей у якихось людей неподалік Тевістока. Сюди приїхала вчора. А Джим, гадаю, крутився неподалік.

– А старпом Челленджер?

– Він живе в Девонпорті. А сюди наїжджає машиною, коли може, здебільшого на вихідних.

Пуаро кивнув. Ми саме йшли назад до будинку. Аж раптом він, порушуючи мовчанку, спитав:

– Мадемуазель, у вас є подруга, на яку можна покластися?

– Є, Фреді.

– А крім місіс Райс?

– Ну, не знаю. Напевно, знайдеться. А чому ви питаєте?

– Бо хочу, щоб ця подруга приїхала до вас, і то негайно.

– Он як!

Нік, схоже, на мить-другу розгубилася й задумливо помовчала. А відтак невпевнено припустила:

– Може, Меґґі? Її, гадаю, вдалося б виманити…

– А хто така Меґґі?

– Одна з моїх йоркширських кузин. Їх там ціле кодло – родина священика, знаєте. Ми з нею майже однолітки, і влітку я зазвичай запрошую її сюди погостювати. Хоча вона справжня зануда, одна з тих до болю цнотливих дівуль із зачісками, які тепер випадково повернулися в моду. Цього року я сподівалася обійтися без неї.

– У жодному разі. Ваша кузина, мадемуазель, підійде якнайкраще. Я саме когось такого і мав на увазі.

– Гаразд, – зітхнувши, змирилася міс Баклі, – напишу їй. Бо хоч убийте не знаю, кого б іще можна отак узяти й вичепити. У кожного свої плани. А от вона неодмінно приїде, якщо тільки не переб’є пікнік для хлопчиків із церковного хору або бенкет з нагоди Свята матерів. Але що вона тут, по-вашому, робитиме…

– Ви зможете влаштувати, щоб вона спала у вашій кімнаті?

– Думаю, так.

– А їй не здасться дивним це прохання?

– О, знаєте, коли здається, Меґґі хреститься. А решту часу діє, заповзято й без вагань. По-християнському – з непохитною вірою. Гаразд, я дам їй телеграму, мовляв, приїжджай у понеділок.

– А чому не завтра?

– Недільним потягом? Вона подумає, що я тут при смерті