Агата Крісті - Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті

лежу, коли таке прочитає. Ні, я б сказала, у понеділок. А ви збираєтеся розповісти їй про жахливу долю, що нависла наді мною?

– Nous verrons[31]. А ви все жарти жартуєте? Радий бачити, що мужності вам не бракує.

– Ну, це якось відволікає, – промовила Нік.

Щось невловиме в її тоні вразило мене, і я зацікавлено звів на неї очі – з’явилося таке відчуття, наче вона чогось недоговорює. Тим часом ми знову зайшли у вітальню, і Пуаро саме вертів у руках газету, що лежала на дивані.

– І ви таке читаєте, мадемуазель? – запитав він зненацька.

– Тутешній «Геральд»? Радше, проглядаю. А розгорнула, бо дивилася прогноз припливів. Його там щотижня друкують.

– Ясно. До речі, мадемуазель, ви, часом, не складали заповіту?

– Склала. Десь із півроку тому. Перед тим як лягати під ніж.

– Qu’est ce que vous dites?[32] Як це – «під ніж»?

– На операцію. Апендицит видаляти. Хтось був сказав, що мені варто скласти заповіт, от я і склала. Зате відчула себе не абиким.

– І які ж він містить розпорядження?

– Будинок я залишила Чарльзові. Ну а крім нього, мало що могла заповісти, однак усе, що все-таки знайшлося, залишила Фреді. Хоча мені, зрештою, здається, що… як це їх?.. боргові зобов’язання перевищують вартість спадщини.

Пуаро з відсутнім виглядом кивнув.

– Тепер я, мадемуазель, піду. Au revoir[33]. Пильнуйте.

– Чого? – спитала та.

– Ви дівчина розумна, думайте сама. Так, це найвразливіший момент – звідки ж очікувати небезпеки? Хтозна. Але довіртеся мені, мадемуазель. За кілька днів я докопаюся до правди.

– А доти остерігайтеся отрути, бомб, пострілів із револьвера, автомобільних аварій і стріл, вмочених у потаємне зілля індіанців із Південної Америки, – докінчила гостроязика міс Баклі.

– Мадемуазель, не насміхайтеся над собою, – серйозно сказав Пуаро.

Дійшовши до дверей, він зупинився й запитав:

– До речі, скільки пропонував містер Лазарус за портрет вашого дідуся?

– П’ятдесят фунтів.

– Ого! – вигукнув детектив, озирнувшись, і пильно подивився на темне, похмуре лице над каміном.

– Але, як я вам і казала, мені не хочеться продавати старого.

– Авжеж, – замислено промовив мій друг. – Авжеж, я розумію.

Розділ четвертий

За всім цим щось криється!

– Пуаро, – сказав я, щойно ми вийшли на дорогу. – Є одна річ, про яку вам треба знати.

– І що ж це за річ, mon ami?

Я переповів йому те, що почув від місіс Райс, мовляв, із машиною проблем не було.

– Tiens! C’est interesant, ça[34]. Існує, звісно, тип марнославних істериків, які прагнуть привернути увагу до своєї особи чудесним уникненням гаданої смерті й розповідатимуть вам дивовижні історії про те, чого ніколи не бувало! Так, він добре відомий, цей тип. Такі люди навіть здатні заподіяти собі серйозні тілесні ушкодження для підкріплення цих своїх вигадок.

– Ви ж не думаєте, наче…

– Мадемуазель Нік одна з них? Ну, ні. Ви ж помітили, Гастінґсе, з якими величезними труднощами нам вдалося переконати її в реальності небезпеки? І як вона до самого кінця ламала комедію напівіронічного скепсису? Вона у своєму репертуарі, ця крихітка, як і все її покоління. Але слова мадам Райс викликають цікавість. Чому вона таке сказала? Нащо, навіть якби це була правда? Якийсь непотрібний крок, ба навіть gauche[35].

– Так, – погодився я, – ви маєте рацію. Як на мене, цілком безпричинний. Приплела це до розмови ні до ладу ні до прикладу…

– Дивно. Так, дуже дивно. Люблю, коли вони з’являються – такі ось чудернацькі фактики. Вони важливі, бо вказують шлях.

– Шлях?.. І куди ж він веде?

– Оце ви спитали, як в око влучили, славний мій Гастінґсе. Куди? А й справді, куди? Гай-гай, цього ми не дізнаємося, аж доки не здолаємо його!

– Скажіть, Пуаро, – поцікавився я, – чому ви наполягли на приїзді кузини?

Детектив, спинившись від хвилювання, посварився на мене пальцем.

– Ви тільки подумайте! – вигукнув він. – Замисліться на хвилиночку, Гастінґсе! Яку фору має зловмисник! Як міцно в нас зв’язані руки! Відшукати вбивцю, коли злочин уже скоєно – c’est tout simple![36] Чи принаймні це просто для такого вмільця, як я. Нападник, так би мовити, ставить свій підпис під скоєним. Але тут злочин іще не відбувся, навіть більше: нам його і не треба. А розслідувати ще не скоєне вбивство – це й справді становить неабиякі труднощі. Яка наша найперша мета? Убезпечити мадемуазель. А це нелегко, Гастінґсе. Ні, аніскілечки не легко! Ми не можемо пильнувати над нею вдень і вночі чи хоч би прислати полісмена у формених черевиках, який робитиме те саме за нас. У спальні молодої дами нічний пост не влаштуєш. Це не справа, а суцільні палки в колеса! Ми можемо зробити лиш одне – ускладнити вбивці завдання. Звеліти мадемуазель остерігатися і приставити до неї безстороннього свідка. Щоб обійти ці дві перешкоди, знадобиться непересічний розум.

Він змовк, а відтак зовсім іншим тоном додав:

– Але чого я боюся, Гастінґсе…

– Ну-ну?

– Чого я боюся, то це того, що вбивця і справді має непересічний розум.

– Пуаро, – сказав я, – ви змушуєте мене всерйоз нервувати.

– Я й сам нервуюся. Послухайте, друже мій, та газета… тутешній «Віклі геральд»… Вона була розгорнута й загнута – на чому б ви думали? На коротенькій замітці, у якій зазначалося: «Серед поточних постояльців готелю «Маджестик» значаться Еркюль Пуаро та капітан Гастінґс». Припустимо, просто припустимо, що хтось прочитав цю звістку. Він знає моє ім’я – воно відоме кожному…

– Але не міс Баклі, – зауважив я з посмішкою.

– Вона шалапутка, а тому не рахується! Серйозній людині – злочинцю – воно добре відоме. Він має злякатися! Насторожитися! Почати мучитися запитаннями. Після трьох замахів на життя мадемуазель в околиці з’являється Еркюль Пуаро. «Чи спроста такий збіг?» – запитує він себе. І неминуче побоюється, що це ніякий не збіг. І що ж він зробить тоді?

– Замете сліди й заляже на дно, – припустив я.

– Так… так… або ж… якщо йому справді не бракує сміливості, завдасть удару швидко, не гаючи часу. Не встиг я навести довідки, аж тут pouf[37] – мадемуазель мертва. От як учинить сміливець.

– Але чому ви гадаєте, що ту замітку читав хтось інший, а не сама міс Баклі?

– Бо вона не читала її. Коли я назвався, моє ім’я нічого їй не сказало, навіть не здалося знайомим. Вираз її обличчя залишився незмінним. А крім того, вона сама