Агата Крісті - Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті

Дівчина й досі зберігала свою безжурно-відсторонену манеру, але в її очах, здалося мені, проступила стурбованість.

– І перше, що нам слід зробити, – сказав детектив, – це опитати вас.

Він сів і по-дружньому їй усміхнувся.

– Почнемо, мадемуазель, із традиційного запитання… а все ж… у вас є вороги?

Нік якось ледь не з жалем похитала головою.

– Боюся, ні, – вибачливо сказала вона.

– Bon[26]. Тоді ми відкидаємо таку можливість. І натомість поставимо інше запитання, як у кіно чи детективному романі: «Кому вигідна ваша смерть, мадемуазель?»

– І гадки не маю, – промовила дівчина. – Тому-то все це й видається аж такою маячнею. Є, звісно, цей клятий старезний хлів, заставлений-перезаставлений до ручки та з дахом, що тече, на додачу, але в стрімчаку під ним ніяк не можуть критися поклади вугілля або ще чогось привабливого.

– То, кажете, будинок заставлений, hein?[27]

– Так. Мені довелося віддати його під заставу. Бачте, яка справа: два податки на спадщину та ще й ледь не поспіль. Шість років тому помер спершу дідусь, а затим невдовзі і брат. Це й стало, вважайте, останнім ударом по моєму фінансовому добробуту.

– А ваш батько?

– Він повернувся з війни інвалідом, а в дев’ятнадцятому захворів на пневмонію й помер. Матері не стало, коли я була ще малям. Ми тут жили з дідусем. Вони з батьком не надто ладнали (і це мене не дивує), тож тато визнав за зручніше збагрити мене йому, а сам подався блукати світом, нічим не обтяжений. Джеральд – так звали мого покійного брата – теж не ладнав зі Старим Ніком. Я, напевно, скажу вам, і сама б із ним не зжилася, якби народилася хлопчиком. Мене врятувало, що я дівчинка. От і чула, що я його «зменшена копія» й успадкувала «дідівський дух». – Вона розсміялася. – Гадаю, він був іще той старий гріховода, от тільки страшенний везунчик. В окру́зі ходили чутки, наче все, чого він торкався, відразу ж перетворювалося на золото. Але азартні ігри робили своє, і дідусь знову спускав усе дощенту. А після смерті не залишив майже нічого, крім ось цього будинку й землі. Коли він помер, мені сповнилося шістнадцять, а Джеральду було двадцять два. Брат загинув в автомобільній аварії всього три роки тому, і дім відійшов мені.

– А після вас, мадемуазель? Хто ваш найближчий родич?

– Чарльз, мій кузен. Чарльз Вайз. Тутешній юрист. Дуже статечний і добропорядний, але страшенний зануда. Дає мені добрі поради й силкується приборкати мої екстравагантні смаки.

– Він веде ваші справи, еге ж?

– Ну… можна назвати це й так, коли хочете. У мене не так багато «справ», які треба «вести». Він влаштував усе для застави будинку і ще примусив мене здати в оренду сторожку.

– Ага! – сторожка. Я саме збирався запитати вас про це. Її здали?

– Так… якимось австралійцям. Їхнє прізвище Крофт. Такі, знаєте, відкриті душі… ну й усе інше докупи. Проходу від них немає. Завжди приносять черешки селери і скороспілий горох. Жахаються з того, який запущений парк. Вони, власне, досить набридливі, а надто він. Такий збіса люб’язний, що й словами не передати. А вона, бідолашна, каліка і день при дні пролежує на дивані. Так чи інак, а вони платять оренду, і це, зрештою, найголовніше.

– Скільки Крофти тут прожили?

– О, щось із півроку!

– Ясно. Так, а крім цього вашого кузена – до речі, по батькові чи матері?

– По матері. Її звали Еймі Вайз.

– Bien![28] Так от, як я й говорив, крім цього кузена, у вас є інші родичі?

– Кілька багатоюрідних сестер… теж Баклі… у Йоркширі.

– І більше нікого?

– Ні душі.

– Вам, мабуть, самотньо?

Нік витріщилася на Пуаро.

– Самотньо? От іще. Я тут, знаєте, мало буваю, живу здебільшого в Лондоні. А з ріднею клопоту не оберешся. Вічно вона докучає й суне носа не у свої справи. Значно веселіше бути самій по собі.

– Тоді не марнуватиму на вас співчуття. Бачу, ви дуже сучасна мадемуазель. Ну а як щодо челяді?..

– Ого, як шикарно звучить! Еллен – от і вся моя «челядь». Ну і ще її чоловік, який начебто садівник, а втім, не надто хороший. Плачу я їм, щоправда, сущі сльози, бо дозволила дитині жити з ними. Еллен обслуговує мене, коли я наїжджаю сюди, а вечірки ми готуємо всі гуртом, допомагаємо, хто чим зможе. Найближчу я влаштовую в понеділок. Адже наступного тижня почнеться регата.

– У понеділок… а сьогодні субота. Так-так. Тепер, мадемуазель, поговоримо про ваших друзів, скажімо, тих, з якими ви сьогодні ланчували?

– Ну, Фреді Райс – це та білявка – моя, напевно, найкраща подруга. Життя в неї не склалося: вискочила за худобину – п’яницю, наркомана й узагалі неописа́нного придурка. Довелося піти від нього рік чи два тому. Відтоді й тиняється, як неприкаяна. Я щиро бажаю їй отримати розлучення й вийти за Джима Лазаруса.

– Лазаруса? Це часом не родич антиквара з Бонд-стріт?

– Так, Джим – його єдиний син. Грошей у нього, звісно, кури не клюють. Бачили оту його машину? Він, звісна річ, єврей, але дуже пристойний хлопчина. І сильно прив’язаний до Фреді. Вони ледь не скрізь з’являються разом. Вік-енд вони пробудуть у «Маджестику», а в понеділок завітають сюди на вечірку.

– А як же чоловік місіс Райс?

– Той недоумок? О, він давненько ніде не з’являється. Ніхто не може сказати, куди він подівся. І це ставить Фреді у страшенно лажове становище. Не розлучиться ж вона з чоловіком, який невідомо де.

– Évidemment![29]

– Бідолашна Фреді, – у заду́мі мовила Нік, – безталанниця. Якось усе вже майже владналося. Вона виловила чоловіка й поставила перед фактом, а той сказав, що нітрохи не проти, от тільки йому банально бракує готівки, щоб привести якусь повію в готель[30]. Усе скінчилося тим, що Фреді розщедрилася, а той узяв грошики – і тільки його й бачили. І досі ні слуху ні духу. Вчинив, як падлюка – ось як це називається.

– Боже милосердний! – вигукнув я.

– Мій друг Гастінґс шокований, – пояснив Пуаро. – Вам, мадемуазель, варто бути обачнішою. Розумієте, він старомодний. Тільки-но повернувся з «відкритих всім вітрам просторів прерій», чи як їх там називають, і ще тільки має познайомитися з прозою наших днів.

– А що? Нема тут чого шокуватися… – сказала міс Баклі, зробивши великі очі. – Ну тобто всім відомо, що такі людці трапляються, хіба не так? А все ж я