Аліна Скінтей - Трон. Сяйво золота в темряві, Аліна Скінтей

- 4 -

«Неосвічена правителька» — докір Елмарі змусив Сільсію на певний час перестати думати про матір, яка власне й не була її біологічною матір'ю.

«Я – правителька королівства Оус-Доал?» — сама ця думка про те, що вона може правити всім королівством було солодким сном, — «ціле королівство  стане під моєю владою… це все взагалі реально?»

Елмарі відразу поставила до відома, що Сільсія по закінченню навчання, стане гідною представницею правлячої сім’ї. І своє навчання Астрід почала відразу після сніданку, прокоментував – «сьогодні я змирюся з твоїми манерами за столом, але завтра, ти їстимеш правильно!»

— На моєму життєвому досвіді, жодна леді не була такою неохайною та неуважною.

— Ключове тут слово – «леді», — Сільсія дивилася в дзеркало на відображення Елмарі. Прислужниці саме затягували корсет на сукні Аберхат, в якій було тяжко не те що б рухатися, а навіть дихати. — Я не виховувалася в палаці. Моє життя було інакшим, аніж у вас. Ваші докори, без результативні, — обличчя Елмарі напружилось, вона сердито підтиснула губи дивлячись на дівчину, з якої мала зліпити справжню леді. — І ще, можливо я – неохайна, але пам'ять в мене чудова, — легка посмішка лягла на її губи. — Чудово пам’ятаю всіх, хто зневажливо до мене ставився.

— Це погроза? — зморшкувата шкіра на обличчя Елмарі натягнулася, вона розправила й без того кістляві плечі, задерши свого гострого носа до гори й стиснув свою указку так, що шкіра на руках у неї зблідла.

— Ви що? — Сльсія демонстративно охнула, прикладаючи долоні до рота. Вона безліч разів бачила, як так роблять леді, які приїжджали в Косоволь погостити. — Ніякім разі! Як я можу погрожувати вам. І взагалі, як можна погрожувати тому, кому було доручено зробити з неохайного та неуважного дівчиська – справжню гідну леді. Майбутню грамотну правительку.

Служниці які завершили одягати Сільсію, відразу стали позаду Елмарі й зараз, ледь стримували сміх. На їхній пам'яті, ніколи ніхто не заперечував Елмарі.  

— Залиште нас! — гримнула Астрід на служниць, змахнув у їхній бік указкою. — Ви точно така ж, як ваша матір, — без іронії промовила Ельмарі. Її слова боляче кольнули Сільсію, адже покійної  королеви вона не знала, і єдина жінка, кого вона вважала своєю матір’ю була – Моріана. — Продовжуйте й далі бути такою.

— Якою?

Сільсія не зрозуміла чи були слова Ельмарі компліментом, чи черговим докором.

— Гордою, непокірною, знати собі ціну. Ви –  майбутня правителька, і цілком маєте право ображатися на мої слова. Та факт лишається фактом, всі ваші видатні якості, будуть знеціненні вашою неграмотністю. Ви можете стільки завгодно мені фиркати, — Ельмарі знову розправила свої кістляві плечі, — але все це, — вона обвила поглядом кімнату, маючи на увазі палац і все королівство. — Ви отримаєте тільки тому, що ви народилися із королівською кров’ю, а не тому, що ви гідна кандидатка на трон. Ніхто, — Ельмарі зробила коротку паузу, дивлячись на двері, за якими стояла охорона із прислугою, — в цілому королівстві вас не визнає своєю правителькою, доки ви не завоюєте їхні серця.

— Я цього не просила, — спокійно вимовила Сільсія, дивлячись прямо на Ельмарі. — Ця сукня, — ніжно блакитна із пишною спідницею, тугим корсетом та ненависним мереживом, — мені не подобається. Як і ця зачіска, і ці вплетені квіти, — Аберхат потягнулася руками до волосся, але не зняла жодного аксесуара. — Гадаєте, я  мріяла одного ранку прокинутися й стати спадкоємицею трону? Мріяла, щоб мене наряджали, мов ляльку для вистави? Ні! Я хотіла стати військовим чаклуном, мати достатній потенціал магії, і спокійно жити!

На її очах забриніли сльози, але жодної каплі не пролилося. Сільсія запрокинула голову, швидко моргаючи, а після вказівними пальцями доторкнулася до кутиків очей, щоб позбавитися сліз остаточно.

— Якщо не можете все це прийняти, — льодяний спокій Ельмарі пробирав Аберхат до самих кісток. — Просто відмовтеся. Ксантус залюбки займе ваше місце.

***

Залишивши за собою довгий день, Едейн ледь знайшов спокій у своїх думках. Він стояв у величезній залі, де сяяло м'яке світло від численних свічок очікуючи свою доньку. Його погляд зупинився на дверях, які відкрилися, і до кімнати увійшла Сільсія. Вона була його донькою, давно загубленою, але тепер знайденою. Він все ще не вірив в її реальність.

Чорне заплетене волосся в елегантній зачісці спадало на плечі Сільсії, а очі блищали від ніяковіння. Вона була практично точнісінькою копією своєї матері. Ця схожість вражала Едейна.

— Ваша величносте…

Сільсія зробила крок до короля, але він зробив крок назад, тримаючи відстань.

— Не називай мене так, — перебив він її. — Чи могла б ти мене назвати – батьком? — прохання яке розбивало серце Аберхат.

— Тато… — невпевнено вона вимовила, мов смакувала це нове ім’я, — Тато…це справді ти?  

Аберхат не вірилось в правдивість всього, що відбувалося навколо.

— Так, Сільсіє, це я, — відповів він з ніжною усмішкою. — Я так довго тебе шукав. Моє батьківське серце щасливе, бачачи тебе тут.

Вона зупинилася, помітивши його рух, і здивовано нахилила голову, не знаючи, що означали рухи короля і чому він тримав відстань.

— Чому ти не обіймаєш мене? — запитала вона, — якщо я справді твоя загублена донька.

Едейн не міг сказати їй правду про заклинання, яке не дозволяло йому наблизитися до неї. Його серце стискалося від болю, але він знав, що мусить зберігати цю таємницю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍