Аліна Скінтей - Трон. Сяйво золота в темряві, Аліна Скінтей

«Я стільки часу чекав, зможе ще трішки почекати. Я не збираюся чорнити пам'ять Арміси в її очах… я точно вищий всього цього!»

— Я просто… хочу насолодитися цим моментом, — сказав він, намагаючись приховати свої емоції. — Давай краще прогуляємося. Я хочу показати тобі дещо.

Він простягнув руку в бік дверей, запрошуючи її піти з ним. Вони пройшли через коридори палацу, де на стінах висіли портрети минулих правителів. Сільсія із захопленням дивилася на картини, відчуваючи історію, яка оживала навколо них. Вона до кінця не вірила, що правителі, про яких вона читала в книгах, були її родичами. Історія яка була частиною її минулого.

— Хто ці люди? — запитала вона, зупинившись біля портретів які були в рази меншими за основні, й розміщення їхнє було буквально внизу під основними.

— Це всі наші предки з бічної гілки, — відповів Едейн, його голос був сповнений гордості. — Вони не правили цими землями, але  кожен з них залишив свій слід в історії.

Вони продовжували йти, і Едейн розповідав їй історії про кожного правителя, показуючи її зв'язок із цими людьми. Він бачив, як її очі сяяли від захоплення, і це наповнювало його серце радістю, хоча він мусив тримати відстань.

— Тату, я так багато чула про нашу родину, але ніколи не знала, що ми маємо таку багату історію, — сказала Сільсія, її голос був сповнений подиву.

— Тепер ти знаєш, — відповів він, відчуваючи, як його серце наповнюється теплом. — Ти є частиною цієї історії, Сільсіє. Навіть більше, ти та, хто переверне й напише свою історію, — з теплом та гордістю сказав король. — І я хочу, щоб ти знала, попри те, що ми не були разом, я дуже сильно тебе хотів віднайти. Ти – мій найдорожчий скарб в житті. — Він зупинився перед одним із портретів, який зображував покійну королеву – Армісу. — Ти дуже схожа на свою маму. Зараз, може я тобі й здаюся чужинцем, але я докладу зусиль, щоб завоювати твою довіру, — чесно сказав Едейн. — Твоя мама, була б зараз дуже здивована.

— Це покійна королева? — запитала вона, дивлячись на картину. — Арміса?

— Так, — сказав він з усмішкою. — І ти, моя донько, продовжиш наш рід Астрід. Твій портрет також висітиме тут, — він витримав невеличку паузу, а потім продовжив: — ти – наша надія на майбутнє.

Сільсія відчула приємні сльози радості на очах і знову спробувала підійти ближче до короля, але Едейн знову зробив крок назад.

— Тату, чому ти тримаєш відстань? — запитала вона знову.

Вона можливо й зверталась так, як поприся король, але поки не могла вкласти той самий сенс, що справді означало слово – тато.

Едейн відчув, як його серце розривається, але він знав, що мусить зберігати таємницю.

— Я просто хочу, щоб цей момент тривав довше, — сказав він, намагаючись приховати свої емоції. — Насолодімось цим часом разом, пізнаючи одне одного поступово.

— Не будемо поспішати, часу й справді вдосталь. Ти можеш мені розповісти, як так сталося… — грудка застрягла в її горлі, і король все зрозумів без зайвих слів.

— Я і твоя мама, мали різні погляди щодо твого виховання, — почав розповідь Едейн ведучи доньку в сад. — Кожен з нас хотів для тебе кращого, але поняття – «краще», в нас також було своє.

Астрід намагався пом’якшено пояснити, чому сталося так, що вона опинилася вдалечині від палацу, власне й від столиці.

— Тату, мені не вісім років, — вона зупинила його посеред розмови. — Я хочу знати не солодку казочку, яка скоріша за все є фальшю. Я хочу знати правду. Всю. З мене достатньо брехні, — твердо вона заявила.

— Я не можу тебе обійняти, — почав відверто Едейн, — навіть ця відстань, дається мені тяжко.

Сільсія поглянула на руки батька, який демонстрував залишки заклинання, яке все ще на ньому було.

— Це мама зробила?

— Мама, — без натяку на злість вимовив Едейн, відкриваючи перший секрет. — І через це, мені знадобилося стільки часу, щоб тебе віднайти.

Вони продовжили прогулянку садом, Астрід відкривав завісу за завісою, розповідаючи правду Сільсії, уникаючи власних емоцій і образ на Армісу. Він поважав її бажання знати правду, і знав як ніхто інший, як боляче жити в брехні.