Аліна Скінтей - Трон. Сяйво золота в темряві, Аліна Скінтей

- 5 -

Три роки тому

Таверна була заповнена гулом розмов і сміху, свічки кидали тьмяне світло на дерев'яні столи і кам'яні стіни. В повітрі витав аромат смаженого м'яса і свіжого хліба. Адріан, напідпитку, сидів навпроти Навіє, яка, злегка також захмеліла, посміхаючись, крутила в руках келих з вином. Її погляд був сповнений як завжди невичерпного азарту.

Адріан важко зітхнув, відчуваючи, як серце шалено калатає у грудях. Він боявся, що більше ніколи не зможе знайти в собі сміливості сказати те, що вже давно носить у серці. Його очі скляні від випитого елю, а руки трохи тремтіли, коли він тягнувся за черговим кухлем. Взявши келих, він не став його пити, а просто притиснув до грудей, ніби шукаючи в ньому підтримку.

— Навіє, я... я мушу щось тобі сказати, — хриплим голосом він промовив, кидаючи погляд на коридор,я кий вів до туалету.

— В тебе такий вигляд, ніби ти збираєшся зізнатися у вбивстві королівського радника, — вона голосно розсміялася, натякаючи на його батька. — Чи можливо ти хочеш розповісти про план вбивства королівського радника?

Адріан, Навіє та Роувен стали тісно товаришувати за дивовижно короткий період. Їх дружба зародилася несподівано, але швидко набрала силу, наче вогонь, що отримав доступ до свіжого повітря. Даерон та Уайт, два суворі капрали, звикли до життя в умовах, де довіра була рідкісним і дорогоцінним товаром. Роувен який зазвичай непроникний й холодний та зовсім не серйозний Адріан в якого на все відповіддю була - посмішка, приховували безліч пережитих випробувань і труднощів. Однак у присутності Навії їх серця почали відчинятися.

Навіє була людиною рідкісної відкритості та щирості. Її очі завжди випромінювали теплоту, а усмішка легко розвіювала будь-які сумніви. Вона мала здатність бачити хороше в кожній людині, навіть у тих, хто давно забув, як це - бути по-справжньому зрозумілим і прийнятим. Саме ця  риса зробила її центром їхнього маленького товариства.

Уайт, який завжди був дещо замкнутим і обережним у нових знайомствах, поступово почав відчувати, що поруч з Навією він може бути собою. Її доброта і турбота розтопили лід його самозахисту. Він знаходив в її компанії спокій і розуміння, яких так бракувало йому в суворих буднях капрала.

Адріан, на перший погляд, безтурботний і ніколи не мав якихось серйозних проблем, також був вражений тією безпосередністю і теплом, з якими Навіє до нього ставилася. Вона не вимагала від нього бути кимось іншим, приймала його таким, який він є. Це було нове і дивне відчуття для Адріана.

Дні проходили, і їхні розмови ставали все більш відвертими. Вони ділилися своїми спогадами, мріями і страхами. Навіє не лише слухала, але й давала поради, які дивним чином завжди були влучними і своєчасними.

Ця щира дружба стала для всіх трьох великою підтримкою й опорою. Адріан та Роувен, які звикли довіряти лише своїм навичкам і інтуїції, знайшли в Навії справжнього друга, на якого можна було покластися. Її відкритість і щирість стали ключем до їхніх сердець, змінивши їхнє життя назавжди. Та дружба не може тривати вічно, кохання яке спалахнуло між Навіє і Роувеном, чомусь дратувало Адріана, який залишився в стороні.

— Я взагалі-то серйозно, — він випускає нервовий сміх.

Навія нахиляється до Даерона ближче, спантеличена промовляючи:

— І що ж ти такого хочеш мені сказати?

Адріан глибоко вдихнув, а потім видихнув, і тільки тоді почав:

— Наві, ти... ти подобаєшся мені. Дуже. Я гадаю, що закоханий в тебе по самі вуха. Відтоді, як ми познайомилися. Я знаю, це неправильно, і я не хочу руйнувати твоє щастя з Роувеном, але я більше не можу тримати ці слова в собі.

— Ріане... —  в її інтонації не було приголомшення, скоріше сум.

— Я знаю, знаю, що ти з ним щаслива. Я просто... хотів, щоб ти знала правду. Мені не треба нічого у відповідь. Просто... мені потрібно було це тобі сказати.

— Ріане, ти мій друг, і я ціную твої почуття. Це складно... Я не знаю, що сказати.

В цей момент до столу повертається Роувен, нічого не підозрюючи.

— Що за атмосфера за столом, про що ви тут розмовляли?

— Нічого важливого, — Навіє ніяково всміхнулась, — згадували перше знайомство.

Адріан зробивши ковток елю, уникнувши погляду Роувена, невесело промовив:

— Так, просто старі добрі спогади...

***

Принцеса Сільсія сиділа на широкому підвіконні, загорнувшись у легку накидку. Вечірні промені сонця грали на її волоссі, створюючи навколо неї ніжний ореол світла. В одній руці вона тримала книгу з етикету, яку їй дала її персональна вчителька – Елмарі Астрід, а іншою – ледве помітно погладжувала ромбоподібний символ на долоні. Сільсія намагалася зосередитися на читанні, але думки весь час відволікали її.

Вона періодично відводила погляд від сторінок книги й дивилася через вікно на сад, що розкинувся перед замком. Зелені дерева і яскраві квіти здавалися такими спокійними і безтурботними, але всередині Сільсії бушувала буря емоцій. Її погляд знову і знову повертався до символу на долоні, який залишив Роувен своїїм заклинанням.

Аберхат згадала момент, коли він торкнувся її рук і залишив цю мітку. Хоч він і брехав їй, і вона знала, що не може йому довіряти, її серце все одно шалено калатало при одній лише згадці про нього. Його обман болів, але водночас вона не могла позбутися тих почуттів, що виникли.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍