Анна Харламова - Tattoo кохання та coffee , Анна Харламова

Розділ 5 "Домагання"

10 літ тому

 

Рендалл 

   Я ПРОКИНУВСЯ на світанку, і не лише я. Моя нижня частина прокидалась двічі за ніч, бо моїй голові снилась одна гарна дупця, повні губи… і кавові очі. Тож, я все-таки, мав щось із цим робити - і зробив. Двічі. Але хай йому грець, якщо я це зроблю втретє, думаючи про цю занозу в дупі. Хоча, хіба я винен, що моє тіло реагує на її тіло? Ні. Вона гарна. Вона сексуальна. А я нормальний чоловік зі своїми потребами. Та ці потреби потрібно направити на інший об'єкт, не тутешній. Я не зустрічаюсь з жінками з нашого містечка і не збираюсь. А найголовніше - ніяких зальотних дівуль. Тож… я подивився під ковдру і вилаявся по повній програмі. 

   Добре, добре… ще один разок, а потім робити всі свої справи на тверезу голову. Якщо зараз не спустити пари - втретє, я не тільки не зможу ходити, а тим паче думати, коли побачу Дакоту. А це мені геть не потрібно. Мені потрібно її звільнити, а не думати, як її поставити навкарачки і… Та ну нах! 

   Я подивився донизу і як божевільний в голос промовив:

   — Все через тебе, — опустивши руку під ковдру, я відкинув голову, заплющив очі і одразу побачив ці розтулені повні губи, кавові очі та груди, які здіймаються під білою майкою. 

*****

   З ЯСНИМ розумом я вийшов на ганок і насупився. Погода сьогодні геть змінилась. Сонце ледь-ледь пробивалось через густі, сірі хмари, які нависли над лісом. Вже накрапав дощ, тож варто поспішити до міста. У мене на сьогодні є кілька справ: заїхати до кафе, потім навідатись до Майлза, а під вечір забрати в Кейсі своїх дружбаків та відвезти їх додому. А головне - розібратись з Дакотою, яка мене бісить тим, що не дає спокою моїй голові ні вдень, ні вночі. Я на таке не підписувався. 

   Одягнувши каптур, я пробіг від ганку до машини, коли позаду мене заблискало, а згодом пролунав грім, який перегукувався зі звуками лісу. Тілом пройшов дрож. Я трохи одягнувся не по темі, але фіг з ним, - треба їхати, поки зовсім не почалась злива. Накрапати почало трохи більше, тож це лише питання часу, до того ж короткого часу. 

   Я вліз до машини, потер руки, завів двигун, і виїхавши з доріжки, поїхав дорогою до міста. Намагаючись не дивитись на будинок Дакоти, і не думати чи вона вже поїхала на роботу, я проїхав повз і тут побачив її. Дакота йшла обабіч дороги, ховаючи своє бездоганне тіло в кардигані, яке було трохи нижче стегон. Сьогодні вона в джинсах, білосніжних кросівках, тож мала б не викликати в мене стільки недоречних фантазій, але де там. Я вже багато чого науявляв. 

   Вона почула звук машини і обернулась, щоб трохи більше зійти з дороги, але по її обличчю точно можна було зрозуміти, що вона зрозуміла чиє авто їде. Я хотів і мав проїхати повз, але дивлячись на те, як вона шурує під дощем, який зростає з кожною хвилиною, - моя людяність підняла голову і сказала - “зупинись!”. От я і зупинився. Та хай йому! 

   Я опустив вікно і перехилився на пасажирське сидіння, тримаючись за кермо та дивлячись на неї. 

   — Сідай, я тебе підкину. 

   Вона зупинилась, поглянула на мене своїми кавовими очима крізь мілкий дощ, і похитавши головою, мило усміхнулась.

   — Ні, дякую. Я вже майже дійшла до автобуса.

   Я не буду з нею панькатись. 

   — Сідай. На дворі дощ, якщо ти не помітила. Ти без парасольки. Нам по одній дорозі, а головне - тобі ще йти достатньо. І якщо ти не хочеш застудитись - сідай в машину. 

   — Дякую, але…

   Я відчинив дверцята і крізь зуби промовив:

   — Сядь нафіг в машину - бо звільню. 

   Вона заклякла на місці. Дощ починав проявляти свою силу більше і більше, а позаду нас знову шандарахнуда блискавка. Дакота так підскочила, що миттєво влетіла в авто, захлопнула дверцята і затрусилась від контрасту тепла та холоду. Вона потерла свої плечі руками, і обернувшись до мене, подивилась прямісінько в очі.

   — Грубіян. 

   — Вперта.

   — Ти ж і так захочеш мене вигнати, то навіщо ти це все робиш? — вона поправляла трохи вогке волосся, а я вже міг уявити, як накручую його на кулак і…

   Я потрусив головою, наче хотів скинути оману.

   — Різні речі звільнити і побажати гарної дороги, і дати людині вмерти від холоду під дощем. 

   — Про нас складатимуть плітки, — мовила вона, не відводячи від мене очей.

   — Мені все одно. Люди завжди говорять. Це не вперше. Якщо тебе це хвилює, тоді…

   — Я на таке не зважаю. І я вже почала звикати, що тут все про всіх знають, а головне якщо не знають - то вигадають, — знизивши плечима, Дакота потерла руки, щоб зігрітись.

   Її відповідь мені сподобалась. Розумна дівчинка. Нема чого вестись на плітки. 

   Я нахилився, щоб нагріти авто і з мене вирвалось.

   — Так краще?

   — Значно. Дякую. 

   — Мене просто дратує цокання твоїх зубів, — я повернувся і нарешті дозволив машині поїхати.

   — Ти сама люб’язність, — хмикаючи, вона насупила носика. Краще б вона так не робила. Мило… занадто мило. — Ти завжди такий милий?

   — Завжди. 

   — Пощастило тим, хто тебе добре знає, — вона стримувала себе, видно, що їй було що додати.

   — Ніхто ще не скаржився.

   — Ну, тоді я перша. Вважай я забрала твою незайманість в цьому питанні, — її очі сяяли від прихованого сміху.

   — Ти вже натякаєш босу на секс? — я повів бровою і усміхнувся широко та нахабно. — А ти в курсі, що це домагання, Зернятко? 

   — Якщо б я тебе домагалась, ти б зараз не говорив дурню, а був би зайнятий справою, — вона рясно почервоніла, зрозумівши, що щойно сказала.

   — Ого! 

   — Вибач, вибач мене… я реально не мала казати таке своєму босу…

   — Тепер я знаю, через що в мене буде причина тебе звільнити - за домагання, — я ледь тримався, щоб не розреготатись, доки її темні очі дивились на мене у притул. Переляк - ось що я бачив на її обличчі. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍