Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь

чином, який дістав недавно. І хоч іноді, лягаючи на диван, говорив: «Ох, ох! Суєта, все суєта! Що з того, що я поручик?» — та потай його дуже тішив цей новий титул; він у розмові часто намагався натякнути про нього наздогад, і одного разу, коли зустрівся йому на вулиці якийсь писар, що здався йому неввічливим, він зараз же спинив його і небагатьма, але різкими словами зауважив йому, що перед ним стояв поручик, а не якийсь інший офіцер. Тим красномовніше намагався він висловити це, що тоді проходили повз нього дві дуже непогані дами. Пирогов взагалі мав пристрасть до всього витонченого й заохочував художника Піскарьова; а втім, це було, може, тому, що йому дуже хотілося бачити мужню фізіономію свою на портреті. Але годі про властивості Пирогова. Людина така дивна істота, що ніколи не можна злічити відразу всі її якості, і чим пильніше в неї вдивляєшся, тим більше з’являється нових особливостей, і опис їх був би нескінченний.

Отже, Пирогов не переставав переслідувати незнайому, раз у раз привертаючи її увагу запитаннями, на які вона відповідала різко, уривчасто і якимись невиразними звуками. Вони вийшли темними Казанськими ворітьми на Міщанську вулицю, вулицю тютюнових та роздрібних крамничок, німців-ремісників і чухонських німф. Блондинка бігла швидше і впурхнула в ворота одного досить забрудненого дому. Пирогов за нею. Вона збігла вузенькими темними східцями і увійшла в двері, в які теж сміливо пробрався Пирогов. Він опинився у великій кімнаті з чорними стінами, з закуреною стелею. Купа залізних гвинтів, слюсарного інструменту, блискучих кофейників і свічників була на столі; підлога була засмічена мідними й залізними стружками. Пирогов зразу збагнув, що це була квартира майстрового. Незнайома пурхнула далі в бічні двері. Він на хвилину було задумався, та, додержуючи руського правила, зважився іти вперед. Він увійшов до кімнати, зовсім не схожої на першу; вона була прибрана дуже охайно, показуючи, що хазяїн був німець. Він був вражений надзвичайно дивним видовищем.

Перед ним сидів Шиллер, не той Шиллер, що написав «Вільгельма Теля» та «Історію Тридцятилітньої війни», а відомий Шиллер, бляшаних діл майстер з Міщанської вулиці. Коло Шиллера стояв Гофман, не письменник Гофман, а досить добрий швець з Офіцерської вулиці, великий приятель Шиллера. Шиллер був п’яний і сидів на стільці, тупаючи ногою і щось із запалом говорячи. Все це ще не здивувало б Пирогова, але здивувало його надзвичайно дивне положення фігур. Шиллер сидів, виставивши свій досить товстий ніс і задерши голову, а Гофман тримав його за цей ніс двома пальцями й вертів лезом свого шевського ножа на самій його поверхні. Обидві особи розмовляли німецькою мовою, і тому поручик Пирогов, що знав по-німецьки тільки «гут морген», нічого не міг зрозуміти з усієї цієї історії. А втім, слова Шиллера означали таке:

— Я не хочу, мені не потрібен ніс! — говорив він, вимахуючи руками… — У мене на один ніс виходить три фунти тютюну на місяць, t я плачу в російський поганий магазин, бо німецький магазин не держить російського тютюну, я плачу в російський поганий магазин за кожен фунт по сорок копійок; це буде карбованець двадцять копійок — це буде чотирнадцять карбованців сорок копійок. Чуєш, друже мій Гофман? на один ніс чотирнадцять карбованців сорок копійок. Та у свята я нюхаю рапе́́[22], бо я не хочу нюхати в свята російський поганий тютюн. На рік я винюхую два фунти рапе́, по два карбованці за фунт. Шість та чотирнадцять — двадцять карбованців сорок копійок на самий тютюн! Це розбій, я питаю тебе, мій друже Гофман, не так хіба? — Гофман, що й сам був п’яний, відповідав ствердно. — Двадцять карбованців сорок копійок! Я швабський німець; у мене є король у Німеччині. Я не хочу носа! Ріж мені носа! Ось мій ніс!

— Я не хочу носа! Ріж мені носа!..

І коли б не раптова поява поручика Пирогова, то, без сумніву, Гофман відрізав би з доброго дива ніс Шиллерові, бо він так уже наставив ніж свій, немов хотів кроїти підошву.

Шиллерові було дуже прикро, що раптом незнайома, непрохана особа так не до речі йому перешкодила. Він, дарма що перебував у чарівному чаді пива й вина, відчув, що трохи непристойно в такому вигляді та при такому ділі бути в присутності стороннього спостерігача. Тим часом Пирогов злегка вклонився і з властивою йому приємністю сказав:

— Ви пробачте мені…

— Забирайся геть! — відповів протяжно Шиллер.

Це спантеличило поручика Пирогова. Таке поводження йому було зовсім нове. Легка усмішка, що було з’явилася на його обличчі, враз зникла. З почуттям ображеної гідності він сказав:

— Мені дивно, пане… ви, мабуть, не помітили… я офіцер…

— Що таке офіцер! Я — швабський німець. Мій сам (при цьому Шиллер ударив кулаком по столу) буде офіцер: півтора року юнкер, два роки поручик, і я завтра зараз офіцер. Але я не хочу служити. Я з офіцером зроблю таке: фу! — при цьому Шиллер підставив долоню і хукнув на неї.

Поручик Пирогов побачив, що йому більше нічого не лишалося, як піти геть; однак таке поводження, зовсім не відповідне його званню, йому було неприємне. Він кілька разів спинявся на сходах, мовби бажаючи набратися духу й поміркувати про те, яким би способом дати відчути Шиллерові його грубіянство. Нарешті розміркував, що Шиллерові можна вибачити, бо голова його була наповнена пивом; до того ж уявилася йому гарненька блондинка, і він вирішив забути це. Другого дня поручик Пирогов рано-вранці з’явився в майстерню бляшаних діл майстра. У передпокої зустріла його гарненька блондиночка й досить суворим голосом, який дуже пасував до її личка, запитала:

— Чого вам треба?

— А, здрастуйте, моя миленька! Ви мене не пізнали? хитрушечка, які гарненькі оченята! — При цьому поручик Пирогов хотів дуже мило підняти пальцем її підборіддя. Але блондинка злякано ойкнула й так само суворо спитала:

— Чого вам треба?

— Вас бачити, більш нічого мені не треба, — промовив поручик Пирогов, досить приємно посміхаючись і підступаючи ближче; але, помітивши, що полохлива блондинка хотіла проскочити в двері, додав: — Мені треба, моя миленька, замовити шпори. Ви можете мені зробити шпори? хоч для того, щоб кохати вас, зовсім не потрібні шпори, а скоріше вуздечка. Які гарненькі ручки!

Поручик Пирогов завжди бував дуже люб’язний в таких признаннях.

— Я зараз покличу мого чоловіка, — скрикнула німкеня й пішла, і