Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь

— Як то можна! — перебила вона його з виразом якоїсь зневаги. — Я не праля й не швачка, щоб займатися роботою.

Боже! в цих словах відбилося все низьке, все нікчемне життя, — життя, сповнене марності й неробства, вірних супутників розпусти.

— Одружіться зі мною! — підхопила з зухвалим виглядом її приятелька, що досі мовчала в кутку. — Коли я буду дружиною, я сидітиму ось як!

При цьому вона зробила якусь дурну міну на жалюгідному обличчі своєму, якою дуже розсмішила красуню.

О, це вже занадто! цього несила стерпіти! Він кинувся геть, втративши почуття і думки. Розум його помутився: по-дурному, без мети, не бачачи нічого, не чуючи, не відчуваючи, блукав він цілий день. Ніхто не міг знати, ночував він де чи ні; тільки другого дня з якогось дурного інстинкту зайшов він на свою квартиру, блідий, з жахливим виглядом, з розпатланим волоссям, з ознаками божевілля на обличчі. Він замкнувся в своїй кімнаті і нікого не впускав, нічого не вимагав. Минуло чотири дні, і його замкнена кімната жодного разу не відчинялася; нарешті, минув тиждень, і кімната все так само була замкнена. Кинулись до дверей, почали кликати його, але відповіді ніякої не було; нарешті, виламали двері і найшли бездиханний труп його з перерізаним горлом. Закривавлена бритва валялася на підлозі. З судорожно розкинутих рук та страшно спотвореного вигляду можна було судити, що рука його схибила і він довго ще мучився, доки грішна душа його покинула тіло.

Так загинув, жертва шаленої пристрасті, бідолашний Піскарьов, тихий, несміливий, скромний, по-дитячому простодушний, що носив у собі іскру таланту, який, може, з часом спалахнув би широко й яскраво. Ніхто не поплакав над ним; нікого не видно було біля бездушного його трупа, крім звичайної фігури квартального наглядача та байдужої міни міського лікаря. Труну його тихо, навіть без обрядів релігії, повезли на Охту[14]; за нею йдучи, плакав сам тільки солдат-сторож і то через те, що випив зайвий штоф горілки. Навіть поручик Пирогов не прийшов подивитися на труп нещасного бідака, якому за життя виявляв своє високе заступництво. А втім, йому було зовсім не до того: він був захоплений незвичайною пригодою. Але вернімось до нього.

Я не люблю трупів і покійників, і мені завжди неприємно, коли переходить мені дорогу довга похоронна процесія та інвалідний солдат, одягнений якимсь капуцином[15], нюхає лівою рукою тютюн, бо права зайнята факелом. Я завжди почуваю на душі прикрість, бачачи багатий катафалк і бархатну труну; але досада моя змішується зі смутком, коли я бачу, як ломовий візник тягне соснову, нічим не прикриту домовину бідака, і тільки якась одним одна старчиха, стрівшись на перехресті, плентається за нею, не маючи іншого діла.

Ми, здається, залишили поручика Пирогова на тому, що він розлучився з бідолашним Піскарьовим і подався за блондинкою. Ця блондинка була легковажним, досить цікавим створіннячком. Вона спинялася перед кожним магазином і задивлялася на виставлені в вікнах пояси, косинки, сережки, рукавички та інші дрібнички, безперестанку вертілася, видивлялася на всі боки й озиралася назад. «Ти, голубко, моя!» — говорив із самовпевненістю Пирогов, продовжуючи своє переслідування й закутавши обличчя своє коміром шинелі, щоб не стріти когось із знайомих. Але не зайве розповісти читачам, хто такий був поручик Пирогов.

Та перше, ніж ми скажемо, хто такий був поручик Пирогов, не завадить дещо розповісти про те товариство, до якого належав Пирогов. Є офіцери, що становлять у Петербурзі якийсь середній клас громадянства. На вечорі, на обіді в статського радника або в дійсного статського, що вислужив цей чин сорокалітніми трудами, ви завжди знайдете одного з них. Кілька блідих, зовсім безбарвних, як Петербург, дочок, з яких декотрі перестарілися, чайний столик, фортепіано, домашні танці — все це буває нероздільне зі світлим еполетом, що блищить при лампі між доброзвичайною блондинкою і чорним фраком братіка або домашнього знайомого. Цих холоднокровних дівчат надзвичайно важко розворушити й примусити сміятися; для цього треба великого хисту або, краще сказати, зовсім не мати ніякого хисту. Треба говорити так, щоб не було ні надто розумно, ні надто смішно, щоб у всьому був той дріб’язок, який полюбляють жінки. В цьому треба віддати належне означеним панам. Вони мають особливий дар змушувати сміятися і слухати цих безбарвних красунь. Вигуки, приглушувані сміхом: «Ах, облиште! чи не сором вам так смішити!» — бувають їм часто найкращою нагородою. У вищому класі вони трапляються дуже рідко, вірніше, ніколи. Звідти вони цілком витіснені тим, що називають у цьому товаристві аристократами; проте їх вважають за вчених і вихованих людей. Вони люблять поговорити про літературу; хвалять Булгаріна, Пушкіна і Греча[16] і говорять з презирством та ущипливими дотепами про О.А. Орлова[17]. Вони не пропускають жодної публічної лекції, будь вона про бухгалтерію чи навіть про лісівництво. В театрі, яка б не була п’єса, ви завжди знайдете одного з них, хіба що гратимуть уже якихось «Філаток»[18], що надто ображають їх перебірливий смак. В театрі вони беззмінно. Це найвигідніші люди для театральної дирекції. Вони особливо люблять у п’єсі гарні вірші, також люблять голосно викликати акторів, багато хто з них, викладаючи в казенних закладах або готуючи в казенні заклади, заводять собі, нарешті, кабріолет[19] і пару коней. Тоді коло їх стає ширше: вони досягають, нарешті, того, що одружуються з купецькою дочкою, яка вміє грати на фортепіано, з сотнею тисяч або близько того готівки та купою бородатої рідні. Однак цієї честі вони не раніш можуть досягти, як дослужившись принаймні до полковницького чину. Бо руські борідки, дарма, що від них ще одгонить трохи капустою, ніяк не хочуть бачити дочок своїх ні за ким, крім генералів або принаймні полковників. Отакі головні риси цього сорту молодих людей. Але поручик Пирогов мав силу талантів, особисто йому належних. Він прекрасно декламував вірші з «Дмитрія Донського»[20] та «Лихо з розуму», вмів особливо пускати з люльки дим кільцями так вдало, що відразу міг нанизати їх з десяток одне на одне. Вмів дуже приємно розказувати анекдот про те, що гармата сама по собі, а єдиноріг сам по собі[21]. А втім, воно й нелегко перелічити всі таланти, якими доля обдарувала Пирогова. Він любив поговорити про актрису й танцівницю, але вже не так різко, як звичайно говорить про цей предмет молодий прапорщик. Він був дуже задоволений своїм