Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Гаразд, Серього, передихни, – Макар не знав, чому назвав Маестро по імені. – Уже залишилося зовсім небагато. Зустрінемо берег твердіший, щоб слід не залишити, – вийдемо. А по суші – воно легше. Та раптом пощастить: хоч поганеньку стежку, хоч звірину, але надибаємо…

– Пофартить! Ось подивишся, Амбо, пофартить… Я везучий. Завжди везучий, – не відриваючи погляду від Макара, заквапився Маестро. – Повіриш, скільки разів на діло ходив – жодного разу не засипався. У Профа запитай – не заливаю. А горіли по п’яні алі з барахлом кого накриють… І між очей засвітити можу – мало хто зі мною зрівняється. Сила в руках є. А на своїх двох ходулях, та по воді – не волоку. Через це й кігті рвати не збирався. Проф уламав…

– Гаразд-гаразд, підемо. Головне – не наслідити… Серпень у тайзі – кращої пори важко вигадати. Це зараз поспіхом та в мокротиння не до краси. Через день-другий дощ стихне, галоп перемінимо на рись, тоді, Серього, всю красу поцінуєш…

– А чи не поланчувати перед вирішальним кидком? – Проф поплескав по кишені плаща. – Їсти подано, сери.

Втікачі, не виходячи з річки, проковтнули по шматку ковбаси з хлібом, посьорбали води. Втамували спрагу. Здавалося, вологою просякли не лише земля й небо, дерева й повітря, але навіть вони складаються з води; якщо вийдуть на берег – відразу розпливуться трьома калюжами по землі.

– Ну що, потупали, Макарчику?! – заговорив Сергій, не впізнаючи свого голосу. – А ти, корєшок, що треба, Мака-а-аре, – протягнув Маестро, вслухаючись у мелодію слова. Він давно, вже багато років нікого не називав по імені, та й своє, вважав, назавжди забув.

Другий тиждень утікачі пробиралися тайгою. Особливим чуттям Макар відшукував звірині стежки, проходи поміж завалів і буреломів, без сонця тримав напрямок. Ішли тільки вдень. Для відпочинку вибирали ягідні місця. Вечорами Макар ставив петлі, ловив рибу, а іноді в дорозі набивав із лука рябчиків або глухарів; як і в таборі, не пропускав дикий часник, щавель, черемшу, кропиву та іншу зелень. На привалах Проф і Сергій, ховаючись у підліску, тінню ходили за хлопцем, як прив’язані, але він із таким азартом тягав сріб-лястих харіусів і так діловито промишляв птахів, що одного разу Маестро не витримав:

– Та він, як дитя, Профе. Голову на кін ставлю – і не подумає підірвати!

– Щось, Маестро, квапитеся розставатися з життям. Чи з’явився дублікат голови? – Посміхнувся Проф, дивлячись задумливо вдалину. – Розумію, самопожертва заради науки, за ідею… – Його погляд став осмисленим. Пильно глянув на свого охоронця. – Не засмучуйтеся, Маестро. Подвиг можливий у всі часи. У нас ще все попереду. А дубляжити юного друга продовжимо.

– Так давай на ніч в’язати. Кемарить, як мар’яжний король. А ми чи то холуї при ньому, чи то почесна варта…

– Погано, одначе, ви знаєте нашого друга, – Проф знову посміхнувся, – а там спробуйте. Тільки на мене не розраховуйте. Та й за наслідки самі відповідаєте.

Через два дні ранком Проф і Сергій не побачили ні Макара, ні його речового мішка. Біля погаслого багаття на газеті лежала почата коробка сірників, одна петля, кілька гачків для вудок і наконечників для стріл. Чорнів і моток волосіні з кінського хвоста.

– Уб’ю с-су-уку! – вибухнув Маестро, бігаючи навколо багаття. – Шалава… Падла… У ведмедя в барлозі знайду. Шматками різатиму! Жили по одній витягну…

– Справедливо! По ділу! Заслужив! Дійте!

– А якщо за звіром рвонув? – Маестро, як завжди, під поглядом господаря втягнув по-черепашачи голову в плечі й відразу ж охолонув.

– Ви що, не звернули уваги на газету? Поділився по-братерськи, – стримуючи лють, але у звичній манері повчав Проф. Та й що сказати, якщо Макар зник під час його чергування. – Припустимо, рогатину взяв на звіра. А казанок, речовий мішок…

– Хто б думав? Артист! Ну циркач! Поставлю, суку, на чотири кості…

– Ви краще скажіть, як далі продовжувати екскримент? Зможемо самі добувати необхідні матеріали? Хто очолить керівництво? І те де, і те пе… Виявляється, юний друг – не лише блискучий учений і артист, але й чудовий організатор! Від вагона турбот звільняв…

– Нам би в місто добратися іль до залізки…

– Геніальна думка! – знущався Проф. Ще ніколи не доводилося потрапляти в таку безвихідь. Як вибратися із зеленої глушини? Сірників на два-три тижні вистачить. Голод не загрожує. Проф кинув погляд на Маестро. – Ви хоч приблизно знаєте, в якій стороні блакитні міста?

– Десь там, – невпевнено кивнув головою Маестро.

– Тоді підемо. Будеш Сусаніним…

Утікачі, зібравши нехитрі пожитки, неквапно пішли в зелену невідомість. За весь день піймали кілька харіусів, та й ті з’їли без солі.

Наступного дня Макар лежав біля багаття, спостерігав із-під напівопущених повік за блатарями. Прокинувшись, вони здивовано витріщилися на хлопця, тихенько про щось шепотіли, потім розвели багаття й поставили кип’ятити чай.

– Як ваше відрядження, юний друже? – ніби нічого не трапилося, запитав Проф під час їжі.

– Нормально, – стримано відповів юнак.

– Отже, екскримент триває за колишнім планом?

– За умови…

– Можете не продовжувати. Прошу вибачення, ми ж інтелектуальні люди, – перебив Проф. – Вас зрозумів. Блокираторний пристрій ліквідовується…

– Так-то воно краще, – уперше за час утечі Макар посміхнувся. Стеження й нічні «чергування» помітив одразу, але не знав, як провчити обох. Спочатку думав залишити по-справжньому. Та договір не хотів порушити – не їхньої породи. Пропадуть самі в