Сергій Вікторович Жадан - Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів

повітря

сухе повітря

шкода лишень що немає птахів

утім їх ніколи і не було

в цьому бараці

авіахем

я саме повинен був їхати на двірець і вже збирався

дивився на ранкові суботні балкони

світло стільки світла

на шворках жіноче прання

печальні метелики за годину до від’їзду

мені розповідали щось про це свято

я ще бачив людей що рухалися до іподрому

десятий рік революції

зеппеліни в небі горіли ніби червоні комунарські серця

грілося молоко на єврейському ринку

тихе й покірне мов гнані апостоли

я навіть дивився вгору гадаючи бодай щось побачити

і маленький швидкий літак уже кружляв над трибунами

молоді авіатори що стояли на полі

тримали в руках телефонні записники

мов потріпані біблії

перебирали в кишенях арахіс і презервативи

гляділи як раптово літак починає падати

і як пілот щоб не звалитися на глядачів

спрямовує його на дерева

і я подумав боже блаженне світло твоє

спасенні твої діти що курять чорний тютюн

спасенні курці з пальцями коричневими

ніби зіниці хворих жовтухою

спасенні перетинки твоїх крил все що нас переповнює

розміреність літніх світанків

роса на вікнах жіночий голос який кличе з балкона

зламаний наче троянда хребет авіатора

солодке блакитне повітря його протигаза

нью-йорк — факін ситі

ніби не вода ніби не витікала

не збивала з ніг не холонула на камінні

лише закинутий на хідники під

аритмічну музику і веселі піднебесся

я знаю — годі щось винести із такого досвіду

коли придорожня оса перелітає за вікном у південному напрямку

і незалежні радіостанції першими сповіщають

про наближення міста

вже тоді як псується погода

ні везіння тобі не буде ні заспокоєння хоча ніби так мало статися

із-за рогу вибрідає юний трансвестит

в довгому дощовику і теплій спідниці

стоїть перед своїм під’їздом шукає ключі дощ тече обличчям

фарба збивається під очима наче бруд під нігтями

великі сині краплі скочуються на тонкі вилиці

на в’язаний одяг і чорні ботинки

ніби і справді не лишилося слідів

і пам’ять ніби не вода і не холоне глибоко в тілі

любов до великих населених пунктів

ніби любов до дерев що ростуть незалежно від тебе

говориш собі засинаєш непомітно

і очі закочуються під повіки

наче загублені іграшки

готель харків

декадансовий оркестр кінця сімдесятих

який з усіма своїми утробними колонками

і краденим репертуаром

працював у готелі харків

блиск і ропа підгниваючої системи

це ніби зачитані студентські журнали які пам’ятаєш іще з дитинства

сутінки країни тепле дихання ЧК

і провінційний харків з його абрикосами і заточками

тепер ми спимо разом у цій кімнаті

і не чуємо оркестру

лише солодкий запах телефонних слухавок

лише білі згустки жувальної гумки

приліплені кимось до столу звисають немов кажани

старі музиканти ті які вижили

ниють тепер жмотяться з першого-ліпшого приводу

час просто ламає всім карки

без жодних питань

без жодних жодних питань

ах ця партизанська війна яку вели

хтось ще і досі вірить чекає вістей

вона і тепер виступає тихо з імли

і маркером болю торкає сонниих дітей

і сонце без руху лежить собі на горбах

трішки вище від ластівок і дротів

і той хто захоче іти по наших слідах

слідів не знайде хоч як би того хотів

так так переконуєш ти — джимі гендрикс цей старий пройдисвіт

насправді він був етнічний українець

так тато єврей мама мулатка —

навчалася на підготовчому факультеті

виїхав в еміграцію ще до першої єврейської хвилі

вже там деградував морально і фізично

відбився від громади вийшов із пласту

ти що не віриш?

записав кілька студійних альбомів

захлинувся своєю блювотою

потонув у власному гівні

всі ви українці такі

холодне начиння часу облич і речей

ображені пам’яттю свідки розмиті загати

це ніби ріка що невпинно тече і тече

незалежно від того чи будеш ти перепливати

і зрілість мов дівчинка-підліток яка без мети

запізнюється зникає і не говорить йому

яка вже знає що можна і не прийти

проте ще не знає чому

велкам ту зе готел харків

потяг який прибуває на мирні переговори