Сергій Вікторович Жадан - Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів

на виїзді з міста сніг ляже на плечі

торкнувшись йому лиця наче жіночі руки

дорогою перегоном котиться поїзд на захід

плачуть губні гармонії з адресами сірниками

плач повоєнна Європо хай будуть тобі мов закид

сумні чоловічі бари набиті мандрівниками

бо він уже не повернеться навіть коли захоче

вода усіх океанів йому вимиває очі

бо він не приїде назад і що з нього можна взяти

серед блаженної пам’яті червоних п’ятдесятих

окрім готичних контурів завчених ним абеток

окрім гранат і листівок окрім птахів таблеток

пам’ять про нього дбає пам’ять рахує лічить

в одну й ту саму ріку снаряд не влучає двічі

вулиця затихає здригаються пальці посуд

смирення втрапляє в тіло мов пробиває вістрям

коли приходить смерть коли зостається осад

коли останнє ім’я видихуєш разом з повітрям

бо смерть наче білий цукор обліплює зуби ясна

зі смертю приходить терпіння спускається і дається

і починається тиша тиша раптова вчасна

в якій не чути нічого навіть власного серця

+ + +

вона ще не виросла і не втратила голову

від чорної музики у власних зап’ястях

і світло з небес і початки голоду

в її долонях будуть за щастя

вона ще не падала на мокрі матраци

і в кров її не вливався поспіх

і ще не блукала південними трасами

худоба — таврована мов плацкартна постіль

ні болю в легенях ні решти блиску

в темній траві без кінця і міри

й гарячі квіти високого тиску

не росли на відкритих ділянках шкіри

і друзі на станціях і ріки в селищах

дбають про свій подорожній статок

і одяг випалюється на сонці все ще

вірно тримаючись її лопаток

вона ще не може просто померти

зализує рани наче конверти

чистить зуби мов табельну зброю

і засинає поруч з тобою

+ + +

березень у циганських районах

синя олійна фарба на стінах шкільних їдалень

ще вві сні у жінок шкіра тепла й солона

і підіймається дим шляхами систем опалень

циганські родини останні згустки Шанхаю

приносять додому харчі і збіжжя готове —

строкаті густі килими які вони розпинають

цвяхами на голих стінах ніби тіло христове

легкі наркотики отче що ростуть на їхніх городах

русла які вони правлять на передмістях

усе замішано мудро на свіжих розталих водах

на втоплених перехрестях і добрих вістях

цим чеканням і сміхом столоченою травою

порнографічним світлом на тихих дитячих обличчях

тримається небо рухається низько над головою

оббиваючи гнізда і гостре нічне паліччя

втрачаєш відлигу наче важливу ланку

навіщо тобі ці смутки які ніхто не поверне

ще дивиться богородиця як до самого ранку

в крихкій березневій тиші ростуть конопляні зерна

музика для товстих

юрій андрухович в цьому притулку для літніх

сварливий сімдесятирічний письменник

автор напівзабутих детективів

доглянутий містом і профспілками

він — із купою старечих заморочок

з нетлями у кишенях піжами

з фенечками на жилавих зап’ястях

з бритвами і виделками посеред кімнати

переводить стрілки годинника на зимовий час

віддихується слухає голос за кадром:

сальман рушді — індієць

юрій андрухович — українець

якщо ти не схибив

поезія твого народу зрозуміла іншим

без перекладу

навіть коли тобі на це насрати

тридцять років без війни

тридцять років без майбутнього

тридцять років старої музики

писання в порожнечу

країна з аграрним драйвом

ось вони твої валізи

твої нирки

твоя література

коли тобі минає 64

і коли кров пригальмовує щоби подумати

куди їй далі бігти

в цьому місці

так саме

в цьому місці

швацька машина всесвіту ридає до ранку

крутить свої замучені механізми

не зупиняючись

ні на мить

і ось приходить ранок під вікна притулку

і небо коричневе після дощу

і риби на пательні лежать ніби

коханці на розпеченому серпневому ліжку

і юрій андрухович якого тут всі знають в обличчя

переглядає вчорашні газети і

підкреслює маркером свої прізвища

підкреслює думки що йому сподобались

підкреслює імена померлих друзів

підкреслює цікаві радіопередачі

на наступний тиждень

зграя слів і натовп перехожих

таке дахау лишається від цілого покоління

і вже виходячи на сніданок

пізніше

помічає ніби між іншим:

тепле