Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

Оцим, котрі в кадрах! Пороз’їдали пики, ширші сідниць, блатна банда! Так мене підставити!

— Святі слова, товаришу начальник, святі слова. Дехто з ваших людей не розуміє всієї відповідальності… Сьогодні беруть на роботу колишнього неповнолітнього сексуального збоченця, а завтра… ні, боронь Боже, я не хочу нікого лякати… сюди прийде хтось, пошлеться на Петра Івановича і повториться історія з розподільником. А то ще гірше — ви в Москві в ресторані „Пекін“ бували?

— Регулярно, коли вчився в академії. Нам шеф-кухар таку качку по-пекінськи готував — і кісточок не лишалося! А головне — сам виносив і розрізав, бо то цілий ритуал!

— Ото нікому більше про це не розказуйте. Бо вашого приятеля шеф-кухаря пов’язало кадебе. Виявився китайським шпигуном! Сподіваюся, ви в його присутності язика не розпускали, як дехто з московських клієнтів?

На якусь мить мені навіть стало шкода цього відставника, точніше, я злякався, що він зараз гигнеться з переляку — і на цьому настане кінець і моїй міліцейській кар’єрі. Проте, начальник оговтався:

— Що ви порадите, товаришу капітан? Кадровиків я, звичайно, вижену. Обох. Хоча це й обійдеться мені у пару неприємностей.

— Старого дурня на прохідній теж женіть. Посадіть когось молодшого і кмітливішого. Бо сьогодні він обгавкав старшого інспектора кримінального розшуку, а завтра пошле… самі здогадуєтеся, кого.

— А що, той, на кого ви натякаєте, теж любить теніс?

— Ні, він, як і раніше, ганяє голубів у себе на Десятинній, а от його дочка-студентка, кажуть… після відпочинку в Болгарії дуже зацікавилася.

Від автора:

В даному випадку Сирота говорив чистісіньку правду. Любов до голубів була чи не єдиною людською слабкістю всесильного Ве-Ве Щербицького. Його голубник у дворі на вулиці Десятинній, там, де зараз посольство Великобританії, вважався найкращим у Києві. І єдині люди, хто в ті часи обожнював компартійного українського лідера щиро і безкорисливо, — київські любителі голубів. Хоча б тому, що він заборонив руйнувати голубники в столиці.

Коли труну з тілом Щербицького винесли з клубу Ради Міністрів, що на нинішній Інститутській, невтішні голубівники випустили в київське небо сотні своїх крилатих улюбленців.

Апологети покійного стверджують, що Ве-Ве зробив для України так багато, як ніхто з його попередників. Я згоден. З єдиним уточненням: Щербицький справді багато зробив для республіки як адміністративної одиниці СРСР. А власне для України він не зробив нічого доброго. І навіть у особистій трагедії мого друга Олекси Сироти, яка відбулася непоміченою на тлі великих державних справ того часу, є частка вини великого друга київських голубівників В. В. Щербицького. Та про це згодом.

Олекса Сирота:

Обізнаність директора корту в номенклатурному політесі не поступалася його поінформованості в тонкощах китайської кухні. Тому ми швидко знайшли спільну мову і я одержав можливість займатися своїми справами, а він — впевненість, що найгірше вже минулося.

Спочатку ми обійшли всю територію і уважно занотували місця ймовірного проникнення на корт сторонніх. Або ж, за термінологією чмура — „дикунів“. Потім оглянули всі підсобні приміщення, не минаючи жодного. Спосіб примітивний, але, як не дивно, це краще, аніж одразу припертися в ту кімнату, яка тебе цікавить.

Робоче місце Музиканта було саме таким, яким я його собі уявляв. Якісь незрозумілі мені пристосування на великому верстаку — напевне, для ремонту отих самих ракеток. Скрізь лежали котушки різних розмірів, на яких була намотана товстюща жилка, здатна, як на мене, витримати навіть бегемота. Потім здогадався, що це не для риболовлі, однак ввічливо перепитав майстра:

— Так оце для ракеток?

— Для ракеток.

— І що, навіть оце рветься?

— Рветься, — Музикант, здається, не поспішав вступати зі мною в довірливу бесіду. Але я вів своєї:

— Отака товста?

— Отака.

— То це ж як треба бабахнути!

— Щоб порвати — розуму не треба. І м’яч теж не з тіста.

— І часто рвуться?

— Щодня.

— Спасибі за пояснення. До речі, товаришу директор, скільки коштує отака от ракетка?

Я навіть повернувся до Музиканта спиною, мовляв, більше, голубчику, ти мене не цікавиш. Ти для мене взагалі номер вісім. Не хочеш говорити — ну і чорт з тобою. Директор тим часом старанно добирав слова для пояснення:

— Розумієте, товаришу капітан, у нас на корті грають переважно імпортними… Те, що ви бачили в „Динамо“ — маю на увазі магазин на Хрещатику — то, знаєте, несолідно. Некондиційний товар. Ну, а наші постійні відвідувачі, знаєте, мають можливість…

— Здогадуюсь. Привезти з-за кордону, наприклад. Кожному своє: хто джинси тягне, хто ракетки.

— Ні, чому ж, необов’язково. Можна і в „Берізці“… ой, я знову щось не те сказав. Маю на увазі