Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

— Доки ми з тобою чітко не встановимо, чим цей майстер людей зі світу зводить, і то без усякої там ворожби, а відверто злочинним шляхом, нам нічого до начальства потикатися, — узагальнив ситуацію мій мудрий Підполковник. — У крайньому разі накапаємо за місцем роботи замовників стосовно їхніх пережитків минулого. Ну, оголосять догану. А швидше — посміються.

— А потім, товаришу підполковник, пройде час, Музикант відбудеться легким переляком і візьметься за своє. От тільки ми самого виразу „невмотивоване самогубство“ або „безпричинна катастрофа“ будемо жахатися як чорт ладану.

— Нічого не поробиш, Олексо. Доведеться тобі йти робити хвилю на цих клятих кортах. Як не будуть пускати — дзвони мені. Організуємо „гав!“ на вищому рівні.

І я пішов. Була в мене одна слабенька зачіпка, котра дозволяла несподівано вторгнутися на територію, де священні коровидла ліниво махали спортивним знаряддям, зображаючи перевтому від тягаря державних справ. Але більше я розраховував на імпровізацію, котра мене в аналогічних ситуаціях не раз вивозила.

На прохідній сидів індивідуй з числа тих, кого старі київські рибалки обзивають коротко і виразно: чмур. Розтлумачую для непосвячених — якщо ти будеш топитися на виду у чмура, то він замість бодай простягнути тобі весло, здійме крик, що ти йому полохаєш рибу. А може принагідно і по голові чимось важким дати, аби ти швидше пішов на дно, лежав там тихо і не лякав карасиків.

Я зобразив найщирішу з арсеналу своїх посмішок. Чмур зреагував миттю, як отой самий павлівський собачка:

— Куди? Ти хто?

— Я у справі.

— У справі так не ходять! У нас режимний об’єкт. Нехай мені подзвонять.

— Слово честі, я у справі. Можу посвідчення показати.

— У нас свої посвідчення. Для своїх. А ти хто — дикий?

Я не одразу зрозумів, про що йдеться. А потім дійшло: для цього ідіота все людство ділиться на своїх, тобто постійних відвідувачів з перепусткою-абонементом і „диких“, себто випадкових неорганізованих, а тому потенційно небезпечних. Але вдаватися в дискусію я не став, лише підколов:

— Ні, дядю, я не дикий. Я єврей.

— От і шуруй звідси, жидівська морда, поки міліцію не позвав.

Ні, таки правду кажуть старі рибалки: як гумору не розумієш — вважай, чмуряка. Ну, нічого. Я ж тебе зараз дістану!

За кільканадцять метрів від прохідної, де бушував грізний цербер, я виявив акуратно замасковану дірку в паркані. Не інакше, як для Мілки з Алісою і тому подібного контингенту спортсменок-розрядниць. Я тихенько проліз, непомітно підійшов до прохідної, навшпиньки підкрався до чмура, котрий уже вмощувався подрімати на своєму стільці, і з усієї сили гавкнув у нього над вухом. Стілець полетів у один бік, охоронець режимної зони — в інший. Я допоміг йому підвестися, щоправда, не дуже гречно, бо за шкірки, тицьнув йому в носа свої службові „палітурки“ і гаркнув:

— Міліція! Відділ убивств! Клич начальство, бо припаяю за перешкоджання… Насидишся в мене!

Начальник примчався сам. Видать, совість нечиста, бо ця порода бюрократів зазвичай посилає на лінію вогню когось із підлеглих. Це вже був не чмур, це риба крупніша. Відставник — і то, як мінімум, штабний. А може, й з політуправління. Проте й йому я не дав навіть рота роззявити.

— У вас що — режимний об’єкт чи прохідний двір? То повії через паркан шастають, як до себе додому, то раніше судимі на роботу влаштовуються, як у колгосп — без усякої перевірки. А завтра сюди кореспондент радіо „Свобода“ пролізе і на увесь світ ославить. Ви знаєте, що у продуктовому розподільнику було?

— Н-н-ні…

— Радіо слухати треба. Ворожі голоси маю на увазі. З’явився один такий, мовляв, від Петра Івановича. Документів не пред’явив, подзвонити не здогадалися. Отоварили його, а потім з’ясувалось: у нього мікрофон у ґудзику був! Все записав! На весь світ ославив!

Я нарешті відіпхнув від себе чмура, котрого все ще тримав за шкірки. Він приземлився, щоправда, недосить вдало, бо повз стілець. Але на такі дрібниці начальник навіть не звернув увагу.

Він лише вичавив з себе:

— Пройдемо до мене… будь ласка.

В кабінеті я представився за всією формою, показав своє посвідчення і, стишивши голос, довірливо поінформував:

— Справа, як ви розумієте, не в цьому придурку на прохідній і навіть не в баришнях у чоловічій сауні. Йдеться про речі серйозніші. Ми ж розуміємо рівень вашої установи і тих, хто тут проводить час. Люди приходять натомлені, у своєму колі їм хочеться розслабитися. Це ясно. Але зрозуміло й інше: ніхто зі сторонніх не повинен чути деяких розмов.

— М-м-ми розуміємо. Товаришу капітан, ми працюємо! Ми дотримуємося!

— Тоді чому ж у вас такі кадрові недоробки, щоб не сказати — недбалості?

— Ви маєте на увазі…

— Отого подавальника, котрий однією рукою ловив м’ячі, а другою, перепрошую, залазив декому під спідницю. І чим це закінчилося?

— Ну, ми ж, товаришу капітан, так би мовити, виявили, пресікли. Повідомили… Його ж, наскільки я знаю, ваші колеги взяли в розробку.

— Взяли. На вашу, до речі, біду. Бо якби дехто (не будемо зараз конкретизувати, хто саме) був уважнішим, коли брав цього типа на роботу, ми би з вами зараз не розмовляли. Адже там не тільки шантаж з порнографією, а й прихована судимість.

— Та ви що! Та я їм!