Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

мені старі оперативники, що є серед професійних злочинців, тих, що себе законниками кличуть, особливі люди. Жоден з них, уяви собі, жоден ні разу не засипався. І навіть підозру не викликав. Але вони існують. Робота у них така: прибирати з життя тих, на кого авторитети вкажуть. Або злодійські загальні збори, він же сходняк, до смерті засудить. Отут ці невидимки і виринають. Що характерно, найкращі експерти руками розводять. Втопилася людина з необережності, під колеса через власну необережність втрапила або навіть не те з’їла, уяви собі. Отож, Америки ти, Олексо, поки що не відкрив. Усе вже було.

— За одним-єдиним винятком, товаришу підполковник. Ви ж самі сказали: блатні засуджують своїх, і їх свої ж прибирають. І ніяких невидимок немає, я переконаний. Просто розумні, втомлені життям міліцейські начальники спеціально не докопуються. Помер, мовляв, Максим, ну і ікс з ним. Ще й спасибі подумки скажуть отому невловимому меснику, бо Максим був ще той шмат здоров’я.

— Який Максим? Точніше можеш?

— Будь ласка. Цитую вас же, товаришу підполковник. Злодії засуджують до страти злодія за порушення злодійських законів і спеціальний злодій-кат акуратно виконує цей вирок, чим позбавляє правоохоронні органи зайвої халепи винюхувати, бігати, доганяти, хапати, розкручувати, судити, охороняти в „зоні“, а він вийде по амністії і — наша пісня гарна й нова, починаймо її знову. А тут — раз і назавжди.

— Сирота, ми що з тобою обговорюємо? Проблеми соціалістичної законності чи конкретну версію конкретного злочину?

— Припиняю узагальнення. Повертаюся до Музиканта. Можливо, він і є одним із тих ваших невидимок, котрий працює на злочинців, а у вільний від основної роботи час ремонтує ракетки. І при цьому бере ліві замовлення на предмет когось прибрати. Скажімо, щоб не втратити кваліфікацію. Щоправда, по наших нетипових злочинах схема трошки відрізняється від класичної. Бо жертвами стають абсолютно чесні, талановиті, порядні радянські люди. І замовники теж підозри не викликають — з точки зору кримінального кодексу. Не притягалися, не перебували, не відбували. А навпаки, обтяжені довірою партії та уряду, займають помітні пости в нашій державі. Може, не дуже складно, але точно.

— Сирота, коли я був такий, як ти, стріляли набагато частіше, зате все для мене було зрозумілішим, аніж зараз. Той, хто мав сидіти за гратами, — сидів. Той, хто повинен був його охороняти, — охороняв. Ні, звичайно, було таке, що перегинали — особливо при культі особи… Але ж то політика, а ми з тобою звичайні лягаві, надресировані на таких самих звичайних кримінальників. А тепер от — стріляють тричі на рік, як по великих святах. А порядку немає. Пишемо на парканах: „Все в ім’я людини, на благо людини!“ А цій людині часто-густо руки не хочеться подавати.

— Товаришу підполковник, от і ви про політику.

— Тю на тебе, Сирота. Дістав… То що будемо робити з твоїм Максимом? Може, вчепимо йому кілька класних оперативників?

— Не варто. Якщо він із тих невидимок, то чуття в нього — як у того звіра. А може, ще сильніше, бо натренований.

— А якщо закрити про людське око обидва слідства? І офіційне — по узвозу, і твоє неофіційне — по катастрофах? Тебе спровадити у відрядження чи ще кудись. Він заспокоїться, розслабиться. Ми тим часом свою людину на корти впровадимо, тим більше, що вакансія є.

— Вже немає, щоб ви не сумнівалися. На таку роботу завжди черга стоїть, як за майонезом перед Восьмим березня.

— Ну що за народ, Сирота? Здорові бугаї по корту за м’ячиками бігають. Теж мені, робота.

— Я, між іншим, щось таке отому порнографу сказав, а він мені у відповідь: а що ви пропонуєте, товаришу начальник? Від дзвінка до дзвінка на заводі карк гнути? Самі туди, либонь, не пішли.

— Та біс із ними, Сирота, хто куди хоче, хай і йде. З Музикантом що будемо робити? Дамо розслабитися?

— Є у мене одна думка. Не розслабитися. Дозволимо йому знахабніти. Справи про людське око закрити не завадило б. Маю на увазі — вбивство і четверту катастрофу. Але під такими приводами, аби він вирішив, що має справу з клінічними ідіотами, яких навкруг пальця обвести — п’ять хвилин роботи. Аби тільки Генерал погодився.

— Генерал зараз на все погодиться. У них з Генеральшею глибокий конфлікт. На собачому грунті. Ота пекінесиха, котра нам уже в печінки в’їлася, ось-ось приведе цуциків. І хазяйка вимагає, щоб чоловік свого вівчара десь подів, аби породіллю не нервувати.

Я не витримав і обізвав Генеральшу нехорошим словом. Підполковник не тільки не заперечив, а й додав дещо від себе на адресу пекінесихи, її собачого партнера, а особливо отієї чортової вдовиці, через яку й знялася вся наша веремія. Цей монолог Шеф закінчив майже філософським узагальненням:

— Правду писав колись товариш Ленін: що один дурень накрутить, десять розумних потім не розплутає. А якщо на додачу цей дурень ще й сучої породи…

Шкода, що з цензурних міркувань увесь цей монолог не можна буде включити в коментарі до повного зібрання творів вождя світової революції.

Жарти жартами, але почали ми потихеньку виманювати ката-невидимку з його схованки. Простіше кажучи, треба було його розізлить, аби він зробив якусь дурницю. Бо, відверто кажучи, з точки зору радянської законності наша версія, вибачай, лайна коштувала. Адже жоден із високопоставлених замовників власне вбивства і не замовляв. Ну подумаєш — попросив наврочити комусь із уїдливих ближніх, використовуючи багатий арсенал народної і класичної ворожби. А Музикант, як людина проста і безхитрісна, не міг їм у цьому відмовити і проробляв якісь там маніпуляції з битим склом, обгорілими сірниками, поламаними голками і тому подібною дурнею. Поклади ці „докази“ перед прокурором — він одразу зробить „тю-тю“ і слухати не стане. Бо воно й справді — людські забобони під кримінальний