Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

колись припиниш зі мною натяками розмовляти, щоб я потім три дні не додумував, що ти маєш на увазі?

— Служба у нас така, Борисе.

— Боюся, що то вже не служба, а діагноз.

— Напевне, ти правий. Бо от і мій безпосередній начальник про це відкритим текстом каже.

— Палкий привіт твоєму начальнику від радянської психіатричної науки. І практики.

— Вже передаю, бо стоїть поряд.

— То добре, що поряд. В разі чого — допоможе. Або заткне.

— Кажи, не знущайся. Бо мене вже і так нема куди бити.

— Умовив… Слухай, Олексо, коли ти мене розпитував про гіпноз, то заїкнувся і про самогубства. Ти що, натрапив на суїциди, яким немає логічного пояснення?

— Так точно. У людини все гаразд, здоровий, щасливий і те-де. І раптом робить собі гаплик.

— Як я розумію, всю необхідну експертизу робили ваші? Бо нас кличуть тільки тоді, коли клієнт до того світу не дійшов.

— Вгадав. Через вас ці люди не проходили.

— Сам знаю. Ти краще скажи мені: як я здогадуюсь, жоден з них не помер від отрути.

— Ні, практично всі випали з балкона. Проте, якщо тебе це цікавить, то аналізи зі шлунку на отруту в усіх зроблені. Мало що… Раптом хтось вирішив для надійності — і притруїтися, і розбитися.

— Експертизу крові на алкоголь, звичайно, в першу чергу брали?

— Обов’язково. Це у нас, як „Отченаш“. Плюс розтин за всіма правилами: раптом якась смертельна болячка або ці, як їх, „судоми коронарних судин головного мозку“. Чи спазми?

— Сам запам’ятав чи з папірця читаєш?

— На пам’ять ще не скаржусь.

— Тоді мусиш згадати: експертизу на наркотики твоїм самогубцям робили? Раз мовчиш, значить не робили. В кращому разі подзвонили в поліклініку і попросили подивитись у лікарняній книжці чи призначали небіжчику препарати з вмістом наркотиків. Я вгадав? Тоді привіт усій твоїй експертизі.

— Стривай! Договорюй.

— Наївна ти людина, Олексо. І ви там у розшуку наївні — далі нікуди. Ти що, ніколи не чув про наркоманські „ульоти“?

— Чому ж не чув? Навіть відшкрібав пару таких від асфальту. Але то ж хроніки, а мої, як ти кажеш, невмотивовані, цією гидотою не гралися.

Мій друг-психіатр глибоко зітхнув, попросив, щоб я тримав трубку так, аби і Старий усе чув, і видав:

— Щоб ти знав: є антидепресанти, які достатньо прийняти один раз аби захотілося зробити петлю Нестерова над Хрещатиком. У нас тут вилежується зараз один: в останню секунду за ноги з підвіконня стягли. Поскаржився якомусь придурку — такому ж, як і сам, що його стреси задовбали (начитався, падло, журналу „Здоров’я“), а той йому притяг із закордонного відрядження ніби заспокоююче. Інструкцію, звичайно, прочитати не подужали, бо вона ж не по-нашому. Ну і хапонув навмання півжмені. А там доза — півтаблетки на слона. Плюс на додачу ще й алкоголем запив, мовляв, щоб краще спалося.

— А як встановили, що з ним? По аналізу крові?

— Спочатку завдяки рівню інтелекту лікаря „швидкої“. Він одразу побачив на столі незнайому упаковку медикаментів і прихопив із собою. Ну, а ми вже тут у клініці розклали все по поличках.

— Тоді, Борисе, у мене останнє запитання: такого роду ліки тільки у вигляді таблеток для слонів випускаються?

— Про що ти хочеш дізнатися? Чи бувають вони у вигляді ін’єкцій? Обов’язково. А ти думаєш, як ми у себе особливо буйних втихомирюємо? По методу доктора Айболитя: випий, дитинко, порошочок з облаточки і запий водичкою. Зараз! Два санітари сідають на плечі, два на ноги, ще один на голову. А шостий коле в дупу. Елементарно, Ватсоне!

— Я не Ватсон.

— А хто ж ти?

— Борисе, якби я знав, то був би вже майором.

Після закінчення телефонного симпозіуму Старий похитав головою і підвів підсумок:

— Звичайно, зараз ти скажеш, що це теж має відношення до твого Музиканта.

— Має.

— То на яке ім’я випрошувати ордер? Чи поки що не знаєш?

— Знаю. Але що з того, коли Музикант усе продумав?

— Не він все продумав, Сирота, а ти не все додумав. Допомога потрібна? Тільки не кричи: „Я шам!“ Ти не в дитсадочку. Може, топтунів за твоїм лабухом пустимо?

— Та не лабух він, товаришу підполковник.

— А хто?

— Мокрушник.

— Ну, коли вже по-блатному, то як у них найманий вбивця називається? Спитай у Полковника… хоча ні, не треба, сам згадав. Не повіриш: кулон.

— А це ще раптом чому?

— А біс його знає. Повелося так — і все. Так він що, твій Музикант, із цих рідкісних пташечок?

— Боюся, що навіть серед найстаріших законників не знайдеш такого, хто би цьому „кулону“ точнішу кликуху дав. Птиця й справді рідкісна. Подивіться, що він придумав: за моєю версією, він за гроші наймається знищувати людей. Причому робить це філігранно, особливо якщо можна зімітувати автокатастрофу.

— Ну ти, Сирота, ще молодий, блатного життя не знаєш. Розповідали