Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

що старі, ще повоєнного розливу злодюги обзивають карний розшук чортовою ротою. Одне слово — який їхав, таких здибав.

Я ще не досміявся, як відчинилися двері і встромився Старий:

— Сирота, нагадаєш мені, щоб я тобі потім сказав, чого я до тебе зайшов, а зараз ти мені скажи…

— Нагадати, щоб я сказав, щоб ви сказали, що ви мені збиралися сказати, але не зараз, а потім… Не зрозумів, але буде виконано. Це щодо „потім“. А що ви зараз скажете?

— Олексо, не забивай мені голову своєю філософією. Бо знову забуду, що мав запитати. Ага, значить так: щоразу, як я до тебе зайду, то ти робиш щось одне з трьох… або спиш з відкритими очима…

— То я думаю, товаришу підполковник.

— Замполіту брехати будеш! Спиш! Або граєшся в ковбоя з пістолетом, або, от як зараз, стоїш біля вікна і робиш вигляд, що побачив якусь дивовижу. Ну от що ти зараз там побачив?

— Бочку з квасом, товаришу підполковник, — чітко відрапортував я. І це була свята правда.

— Теж мені, дивина. Вона там з весни до осені стоїть, скільки я себе пам’ятаю. Що там можна роздивитися?

— Не скажіть, товаришу підполковник. От зверніть, будь ласка, увагу: сама бочка і черга до неї стоять на сонці, а продавщиця на своєму стільчику сидить у тіні. Я от уже скільки разів подивляюся — бодай би раз було навпаки.

— Ну то й що з того, що вона в тіні, а бочка на сонці?

— Квас гріється! А раптом бабахне?

— Так от чого ти чекаєш, Сирота! Не діждешся. Бачиш, черга яка? Висьорбають раніше, ніж грітися почне. Інша справа, якби то пиво було.

— А що, зафіксовані факти вибуху?

— Один факт, щоправда, давно. Але я його ніколи не забуду.

— Невже під ударну хвилю втрапили, товаришу підполковник? Розкажіть! Тільки, будь ласка, з усіма подробицями: де, коли, а головне, в яке місце вас…

— І звідки у нас такі здогадливі беруться? Ну добре, слухай: було це, щоб не збрехати, вже після Берії, але ще до Хрущова. Значить, чи в п’ятдесят п’ятому, чи в п’ятдесят шостому. Маленков тоді урядом командував, а Микита — виключно по партійній лінії. Знову нас, міліцію і держбезпеку розділили повністю і остаточно. Слава Богу! Ну, тут ще одна подія: видали нам нову літню форму…

— А це як? Хіба була така?

— Чи я тобі не розповідав? Була, і не одна. Спочатку, після війни маю на увазі, міліцію одягли під царських жандармів — один до одного! Не повіриш — старі євреї нам услід плювали. А потім армію перевели на двобортні мундири, а нам перепали армійські кітелі, тільки темно-синього кольору. Знаєш, такі — гудзики в один ряд і комірці стоячі. А літня форма — та ти ж її сто раз бачив. Фільм „Штепсель женить Тарапуньку“ пам’ятаєш? Білий кітель, білий чохол на кашкеті, срібні погони і темно-сині галіфе під хромові чоботи.

— Смерть дівкам!

— Ага! Особливо після хорошого дощу або погоні за злочинцем у приватному секторі. Найбільше задоволення мали собаки.

— Я собі уявляю, товаришу підполковник. Але з вашого дозволу — повернемося до бочки з пивом.

— Про бочку, кажеш… Ну, уяви: літо, спека, по Володимирській ідуть чотири фраєри в літній формі. Вперше одягли. Один — це я, другого ти не знаєш, він вже давно на пенсії… а ще двох поховали невдовзі. Як пишуть в анкетах — при виконанні… Ні за цапову душу!.. Але то іншим разом. А зараз дивись: отам, де цей придуркуватий квас продають, тоді відпускали пиво на розлив. А тара була хитра. Треба було спеціальним насосом, ну, помпа така ручна, вибити в бочку дубового чопика, швиденько встромити кінець до насадки з різьбою і миттю його закрутити. Уявляєш?

— Що для цього треба було закінчити? Циркове училище?

— Тобі смішки, а нам як?..Чи то чопик трапився трухлявий, чи продавець гав ловив, але раптом летить ота помпа вгору, а з бочки шугає фонтан. Продавець з переляку, замість підібрати насос і глушити струмінь, намагається затулити отвір руками. Природно, пиво б’є вже не вгору, а в різні боки. Причому, саме туди, де стоять чотири лягаві, роззявивши рота і дивляться, як їхня охрініло-біла форма набирає нестатутного кольору. Народ у нас теж чуйний, особливо якщо щось стосується міліції. Замість продавцю допомогти, іржуть, за животи хапаються і пальцями в нас тикають. Безплатне кіно.

— І який був „Кінець фільму“?

— Не питай! Нам одна паскуда, не буду говорити хто, бо її теж уже поховали, сказала, що пивні плями виводять людською сечею. Уявляєш, скільки ми в ті тазики пудили і що з усього того вийшло? Бо як з’ясувалося, це рецепт зовсім не для пивних плям, а для домашнього червоного вина.

Я довго стримував регіт, але врешті-решт, він вирвався з мене, як оте пиво з бочки. Старий насупився і буркнув:

— О, є прогрес! Ти вже сам із собою не розмовляєш, тільки регочешся на рівному місці. Сам Борисові подзвониш чи мені це доручиш?

— Ви теж зараз засмієтеся, бо у мене таке враження, що Борис у цей момент вже набирає мій номер.

Жарти жартами, але коли я почув у трубці голос мого друга-психіатра, то щелепа у мене відпала. І Шеф теж чомусь не сміявся.

— Олексо, міліцейська твоя душа, ти