Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

А в Києві продавці на запитання, куди поділося з прилавків, скажімо, згущене молоко, чесно відповідали: все відправили на БАМ. Настирливіших покупців відправляли… по старій трасі.

Олекса Сирота:

Звичайно, я не збирався ображати старого партизана, тому промимрив щось стосовно користі самокритики, і Шеф одразу повернувся до ділових інтонацій:

— Я мав на увазі балістичну експертизу, Сирота. Ми її провели. Коли ти вже забув, про що йдеться, бо це на тебе схоже, то нагадаю: ти вважав, що злочинець на Крутому узвозі намірявся розбити пострілом з малокаліберного пістолету лобове скло і в такий спосіб викликати задуману аварію машини зі смертельним наслідком для водія.

— Я і зараз так вважаю, товаришу підполковник. Тут он камінчик з-під коліс передньої машини вискочить — і то лобове на друзки. А це ж куля, хоч і малокаліберна. Але б’є!

— Продовжую спеціально для нетерплячих. І на підставі цього висновку ти вважаєш, що всі підозрілі автокатастрофи зі списку Віктора були вчинені саме в такий спосіб.

— Ладен заприсягнутися.

— Не розкидайся присягами, а послухай і подивись. Ми, звичайно, по живій машині з живим водієм за кермом стріляти не збирались. Але решту показників урахували і відтворили в тирі — відстань, кут, під яким стріляли. Більше того — я навіть ближче підійшов, майже удвічі. Бо все ж таки лобове скло у нас на козлах непорушно стояло. І от тобі результат, товаришу філософ. З двадцяти п’яти пострілів двадцять чотири залишили невелику щербинку або тріщинку і тільки двадцять п’ятий розколов покоцане скло на друзки. Який із цього висновок? Молодець, коли нема чого сказати, краще помовчати. А тепер уяви, що було б, якби ми стріляли по машині, котра рухалася. Думаю, що довелося б всадити не двадцять п’ять патронів, а всю пачку, враховуючи, що так важче влучити. Та ще й з реальної відстані.

— Ну добре, я перемудрував. Тому що не врахував суттєвої дрібниці. Пістолетик — не рушниця, убивча сила в нього значно менша. Але чого ж тоді четверта машина полетіла в прірву? Не цеглиною ж він у неї пожбурив. Хоча… стоп! Єсть! Дозвольте взяти пару даішників і ще раз змотатися на узвіз. Якщо, звичайно, вбивця нас і цього разу не випередив.

— Не повинен. Контора нарешті заворушилась і відновила патрулювання узвозу. За всіма своїми правилами — цивільний одяг, у певних пунктах засідки під виглядом гуляючих парочок, ну і все таке інше. Тож ти їх попередь, а то ще пов’яжуть…

Як не дивно, але те, що я сподівався знайти, відшукалося досить швидко. Що не кажи, а міношукач — то великий винахід. А потім, бруківка — не асфальт, інакше шукав би я речовий доказ ген-ген на Куренівці, та й то за допомогою саперного батальйону.

Далі події і факти посипалися на мене, як картопля з дірявого мішка. Спочатку подзвонила подруга покійного колеги.

— Олексо, я тобі обіцяла дізнатися, куди поділась ота пачка сигарет. Тебе це ще цікавить?

— Навіть дуже! То що, вона так і лежить на столі серед паперів?

— Ні. Мама її подарувала.

— Кому, коли?

— Вона погано пам’ятає. Сам розумієш… Того ж дня комусь із тих, зі „швидкої“, хто Віктора забирав.

— Чекай-чекай, я чогось не збагну. Віктора забирали з двору, то якого біса цим труповозам треба було нагору пхатися?

— А він у них чи то старший, чи то бригадир, бо навіть без халата. Мама каже — ввічливий такий, чемний. Співчуття висловив, вибачився. Мовляв, у путівку треба анкетні дані вписати. Записав, попрощався, а тоді по кишенях по цигарки — а немає. То мама сказала: беріть синові, вони йому все одно вже не знадобляться.

— Щось він занадто чемний, цей бригадир, як для його професії.

— Хто тоді над цим думав… А ти хіба його не бачив? Це ж було, коли ваші хлопці все переміряли та фотографували. А ми з мамою на кухні відсиджувалися.

Довелося визнати, що я на той час теж випустив події з поля зору, роззираючись на балконі. І от звідти, з балкону, я побачив один момент, який одразу вилетів мені з голови, а зараз пригадався. Двір, машина, труп уже на ношах, прикритий з головою, поряд стоїть дядько в бруднуватому, але білому халаті, перед ним — один із наших оперативників. Той, у халаті, його про щось розпитує і занотовує. А колега йому відповідає, позираючи то на балкон, то на носилки. Звідси резонне запитання: а хто ж тоді цигарки забрав?

Я розпитав у Вікторової подруги, як той „бригадир“ виглядав, одержав абсолютно логічну відповідь, що нічого, крім загальних обрисів та статевої приналежності, вона тоді не запам’ятала. І це можна зрозуміти. Подякував, поклав трубку і одразу подзвонив до „швидкої“. Ні, не по „нуль-три“, а по іншому номеру, який, на жаль, ми у розшуку знали напам’ять, — до служби транспортування трупів. Як я й здогадався, чемний „бригадир“ виявився третім зайвим. Точніше, четвертим, оскільки водій сидів за кермом, санітар стояв біля машини, а другий санітар, він же — старший, занотовував зі слів нашого колеги анкетні дані покійника.

Якби не те, що мені розповіла Мілка, то я б зараз уголос згадав нечисту силу. От коли я про це подумав, то розреготався. Річ у тім,