Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

Олекса Сирота:

Те, що теніс чомусь приваблює прихильниць одностатевого кохання, я чув від того ж Бориса. Але хлопчик для подавання переконав мене, що це не лише чутки, а один із фактів нашого веселенького київського номенклатурного повсякдення.

Я пообіцяв ображеному в кращих почуттях працівнику сексуального фронту замовити за нього слівце перед колегами, а він мені за це розкаже про життя на кортах і навколо них. Тим більше, що за всіх розкладів назад йому вороття не було. Клята баба наробила чимало галасу, а хто це любить?

Моє припущення про справжній характер цієї, з дозволу сказати, спортивної установи загалом підтвердилося. Це був своєрідний клуб людей одного рівня чи одного кола, як кому зручніше. Ніхто не збирався, звичайно, опановувати вершини тенісної майстерності. Для цього існували спортивні клуби, куди приймали мало не з шести років. А сюди приходили трохи розім’ятися, трохи зігнати вагу, трохи позайматися сексом, в тому числі і одностатевим. Але не це було головне. Бо щонайбільше тут уладнували свої справи. Які саме, подавальник не знав. Бо це діялося в кабінках сауни, куди його не підпускали навіть близько. За цей «об’єкт відповідав сам директор і його свита — масажисти з числа колишніх спортсменів і спортсменок. І взагалі, як пояснив парубок, на корті була своя ієрархія, що не відповідала штатному розкладу.

— От наприклад, ви думаєте, що у тенісиста перша людина — це тренер? Нічого подібного! Головний той, хто готує поверхню корту. Наші розповідали, що в Англії таких людей на руках носять — і спортсмени, і тренери. У нас, щоправда, покриття не трав’яне, а так, аби м’ячик скакав. Але все одно — дбають.

— Ну, а наступний за авторитетом у вас хто? Подавальники чи масажисти?

— Майстер з ремонту ракеток. Теж дуже хлібне місце. У нас грають тільки імпортними ракетками, а кожна така вартує, як моя зарплата за три місяці, і то в доларах. А наші слони і бегемотихи не стільки подають і відбивають, скільки рвуть струни на ракетках. Сила ж є, а розуму де взяти? От після кожної гри їм майстер нову оснастку натягає. У нас на корті є така людина — ас! Ціну, правда, ломить — не повірите. Але діло знає. Після його ремонту ракетка аж співає. За це і Музикантом його кличуть.

Від несподіванки я ледь не зробив стойку на вухах. Ой, спасибі, товаришу полковник, за вдалу наводку! А ми, як дурні, все блатні кликухи перебирали.

На щастя, „подавач“ моєї реакції не помітив, тому я і продовжив з безневинним виглядом:

— А може, його так звуть за те, що він, скажімо, колись в оркестрі служив?

— Та ні, ні в якому оркестрі він не служив і ніяких інструментів у нього в майстерні я не бачив. Самі трави, настойки якісь. І ще книги такі дивні, старі, в основному.

— А до чого тут трави? Він що, їх з чаєм п’є?

— Примочки робить. І ще мазі всякі. Як у кого травма, одразу шкандибають до нього. У цьому він теж дуже знається. Хоча — дивний дядько, я вам скажу. Оті книжки у нього, я так зрозумів, про релігію, а ікони в кімнаті не тримає. Хрест носить на грудях, але неправильно, бо чомусь догори ногами. Дивак!

Більше ніякої інформації про Музиканта я з хлопця не витрушував: навіщо викликати у нього зайві підозри. Тому розпитав детально про інших пролетарів корту і ракетки та й відпустив з Богом. Зрештою, одержати потрібні мені вичерпні дані, то вже справа міліцейської оперативної техніки.

Старий, до якого я негайно з’явився з рапортом, на той момент уважно розглядав величезні фотографії, розкладені перед ним на столі. Замість „добрий день“ він привітав мене компліментом у власному стилі:

— Експерт із тебе, Сирота, як із лайна шрапнель. Хоча і я, старий дурень, ледь на твою версію не купився.

— Стосовно „старий“, то я не згоден, товаришу підполковник. Ви ще будь-якому молодому дурню носа втрете.

Судячи з того, що на обличчі Шефа спершу почала вимальовуватися скромна посмішка, підтекст моїх слід дійшов до нього не одразу. Але дійшов.

— Сирота, зараз деякі молоді дурні підуть у мене „по старій трасі“ туди, звідки на світ з’явилися.

Від автора:

Вислів „послати по старій трасі“ з'явився саме у ті роки і був пов'язаний, як не дивно, з останнім грандіозним проектом радянської планової соціалістичної економіки — будівництвом Байкало-Амурської магістралі, скорочено БАМу. Відтак одразу народився короткий анекдот: „Він мене послав на три літери. — Куди, на БАМ? — Ні, по старій трасі“.

Часи минули, магістраль, як з’ясувалося, була нікому не потрібна, крім копи високого начальства, котре примудрилось одержати свої „Гертруди“, так і не завершивши будівництво. І взагалі, БАМ виявився грандіозною фальсифікацією, котра Потьомкіну з його горезвісними „дєрєвнями“ і не снилася. Наприклад, уздовж тисячокілометрової траси замість станційних будинків стояли їх фасади, підперті зі звороту дерев’яними балками. Винахідливі аборигени негайно пристосували ці споруди під туалети. Хоч і холодно, але не дме.