Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

— Джерела надходження мене особисто не цікавлять. По цьому інші служби працюють. Я про ціну цього вашого інвентарю питав.

— Дорога, товаришу капітан, дуже дорого.

— Оце я і мав на увазі. Цінний інвентар, товаришу директор, а як зберігається? Де сейфи? Де хоча б грати на вікнах? А двері? Що це таке? Це куди? У майстерню з матеріальними цінностями чи до сортиру на станції Погребище? Оцей громадянин — скільки він одержує? Зарплату міністра? Ану, як завтра хоч одна оця чортова мандоліна пропаде — хто буде розплачуватися, майстер?

Краєм ока бачу — обличчя Музиканта наливається кров’ю. Навіть вуха почервоніли. Нічого-нічого, це тобі корисно. Нехай інші перед тобою вистрибують і в очі заглядають! По імені та по-батькові кличуть, гроші в кишеню халата твого брудного запихають. А я тебе по робітничо-селянському.

— Отже так, товаришу директор: або ви за три дні доводите цей бардак до нормативного стану, або отого… як його прізвище?.. Та чорт із ним, одне слово — матеріально відповідального — будемо притягати.

При слові „отого“ я зневажливо тицьнув великим пальцем правої руки собі за спину, навіть не озираючись. Подіяло! Аж засичав. І зубами скреготнув. А я вже відверто витирав об нього ноги:

— А це ще що за гоп зі смиком? Електроплитка тут для чого? Для пожежної інспекції? Що, давно нічого не горіло?

— Та він тут у нас, знаєте, трави варить.

— Які трави, для чаю?

— Та ні, знаєте, лікарські різні. Від травм, якщо хтось, не дай Боже…

— А патент на лікування у нього є? Чи хоча б диплом факультету спортивної медицини? Підсудне діло, товаришу директор, підсудне діло. Може, він тут у вас ще й на картах „далеку дорогу і казенний дім“ віщує за помірну плату? Бо і на це хобі стаття є.

— Врахуємо. Зробимо. Тобто, переробимо. Щоправда, у нас з фондами… чогось усі думають: раз до нас такі люди ходять, то жодних проблем. А їх, самі бачите, скільки.

— Бачу. Більше того, розумію вашу ситуацію. Але все одно — приведіть діяльність цього відьмака у відповідність із штатним розкладом і посадовою інструкцією. Бо сьогодні він у вас травичку варить, а завтра гуральню відкриє.

— Що, пробачте, відкриє?

— Самогонний апарат он в тому кутку засандалить і гнатиме на продаж. Знаю я цих кулібіних, надивився.

Досить з тебе, голубчику, бо ще луснеш. У мене он і так уже, здається, з піджака на спині дим іде. Аж пропікає поглядом.

Коли я повернувся до Управи і відзвітував Старому, той лише головою похитав:

— Боюся, знову передав ти, Олексо, куті меду. Він же тепер тебе порішить без усяких відьомських прибабахів. І що ми тоді будемо робити? Прощати йому решту покійників? Ти як хочеш, але охорону відсьогодні я до тебе приставляю. І то таку, щоб усі бачили. А в першу чергу — твій Музикант. Хай тепер крутить мізками. А ми подивимося. До речі, коли будемо доповідати Генералові?

— Не вистачає двох обов’язкових компонентів: отої, як ви не раз казали, чортівні. Поламаних голок під дверима моєї квартири і пачки цигарок.

— Яких цигарок?

— Тих, котрі колись комусь позичив, забув про це. А тепер раптом мій боржник згадав — і вирішив зробити приємний сюрприз. Хочете — сорт назву? „Золоте руно“. Фабрика „Ява“, Москва.

Поламані голки вже чекали на мене вдома під дверима, а цигарки виринули наступного дня. Між цими двома подіями була ніч і цілком природній сон — я стрибав з балкону, повільно, мов листок, ширяв над двором. А щойно торкався асфальту, прокидався. Потім усе починалося спочатку.

На щастя, по дорозі на роботу мені не довелося, як тому гусаку на вигоні, витягувати шию і крутити головою на всі боки. Службового „газика“ хлопці підігнали під саме парадне, а похмурі фізіономії двох оперативників відбивали охоту наближатися до машини на піонерську відстань. Однак до Управи ми їхали з максимальною обережністю, тримаючи зброю напоготові. Бо що заважає моєму „невидимці“ всадити в нас заряд вовчої картечі дуплетом з обох стволів, а потім зашитися кудись прохідними дворами. Або гранату кинути під колеса акуратненько. Щоправда, шуму буде багато і без усякої чортівні, зате надійно. Хоча навряд… він же не ідіот, він прекрасно розуміє, що я не Робін Гуд, а нормальний радянський мент і моя інформація про нього разом зі мною не помре. Як там писав з цього приводу Ісаак Бабель? Щось приблизно таке: якщо ти вже взявся виламувати з себе фраєра, то виламуйся до кінця.

Ледь не забув: стосовно пачки сигарет. Це була блискуча ілюстрація до улюбленого афоризму мого шкільного вчителя математики: людський мозок має здатність забувати. Ця пачка втрапила до мене через треті руки, мовляв, передали хлопці з експертизи, які колись на чергуванні у тебе „стрельнули“ і забули віддати. Коли я дійшов до першоджерела, то з’ясувалося, що сигарети поклав перед черговим по Управі якийсь незнайомий. І текст звучав дещо інакше. Приблизно так: передайте капітану Сироті, хай знає, що друзі не забувають повертати борги. Як відомо, найшвидше закінчується своє куриво саме у хлопців з НТО — робота у них копітка і нервова, от і смалять безперервно. Тому черговий і відредагував усне послання на свій розсуд.

Але то все дрібниці. Головне, що подарунок прибув і на нього нетерпляче чекали саме експерти. Щоправда, цього разу не для використання за прямим призначенням. Доки вони там у себе вовтузилися зі своєю машинерією, я пішов радитися з начальством: