Ллойд К. Дуґлас - Прекрасна одержимість

періоди притомности дедалі частішали; навіть вдячно усміхнулася, відчувши лагідність рук Джулі.

– Так рада! – пробурмотіла вона, коли Джулі запевнила її, що вона буде жива і здорова, як раніше.

– І я бачу!

Вона піднесла білу руку і кволо смикнула за край пов’язки над очима. Джулі поспішила поправити її.

– Можливо, завтра, – пообіцяла вона. – Сьогодні він хоче, щоб вони були захищені.

– Дуже добре, – мовила вона, слухняно зітхаючи, – йому, мабуть, краще знати.

Невеличка постать Джулі зіщулилася, коли зайшов доктор Меррік, вбраний в позичений хірургічний халат, у супроводі меткого Донееллі, що привітав її зливою хвали за внесок у цю щасливу подію. Вона не промовчала і застерегла, щоб він випадково не розкрив їхній секрет. Донеллі енергійно кивнув і хихикнув.

Доктор Меррік відразу підступив до столика біля ліжка, прочитав лікарняну картку і взявся перевіряти, чи останнього разу правильно виміряли пульс.

– Будь ласка, скажіть лікареві, – повільно промовила Гелен, – що пов’язка на моїх грудях надто туга. Чи не можна її зробити зручнішою?

Джулі ретельно переклала прохання швидким італійським реченням, що складалося з одного слова і двохсот складів – переважно голосних.

Побачивши, що хірургічний бандаж навколо грудей накладав Донеллі, доктор Меррік з природної увічливости дозволив колезі вирішити, чи бажає він його замінити. Відступивши назад, він мовчки дав знак доктору Донеллі, що це питання залежить від нього. Однак Донеллі гаряче запротестував, розчепіривши пальці, що шалено бажає ознайомитися з технікою свого гостя. Усвідомивши, що тепер суперечки недоречні, Боббі зняв покривало, оглянув широкий бандаж, відстебнув його, відгорнув аж до молочно-білої оксамитової шкіри, уважно обстежив знебарвлене місце переломів і фахово наклав бандаж ще раз.

– О тепер вже набагато краще, – вдячно зітхнула його пацієнтка.

Джулі сипнула цілим каскадом музичних італійських слів, і лікар буркнув, що зрозумів.

– У нього дуже ніжні руки, – пробурмотіла сонно Гелен.

– Чи мені слід це сказати йому, мадам, – запитала Джулі, поки її очі жваво вивчали його лице.

– Ні… Скажіть йому, що я вдячна за ще одну зустріч з ним.

У Боббі зненацька з’явилася необачна ідея. Неоковирною італійською фразою, яку пам’ятав ще з дитинства, він пробурмотів, що вельми радий – і, злякавшись власної відваги, підійшов до вікна, щоб виписати рецепт.

Очі Джулі уважно стежили за напіввідкритим лицем пацієнтки. Вона готувалася перекласти заувагу лікаря, але помітила, що її уста розкрилися; і нижню губу ледь прикусив рівний ряд білих зубів, а по глибоких ямочках на щоках повільно пробіг рум’янець.

Нервовими пальцями Джулі застебнула комір халата, поки її сентиментальне серденько дико стукотіло… Вона знає! – подумала Джулі… Схилившись над пацієнткою, вона промовила лагідно:

– Мабуть, ви самі зрозуміли, що сказав щойно лікар. Так чи ні?

Відповіді не було. Вона знову поринула в дрімоту. Але усмішка затрималася в неї устах, і рум’янець не сходив зі щік. Коли вони вийшли, доктор Меррік кивнув Джулі підійти до дверей і тихо прошепотів:

– Ви можете забрати з очей пов’язку, поки вона спить. Так буде зручніше.

* * *

За півгодини вона прокинулася знову. Прикипівши очима до Джулі на кілька хвилин, вона обмацала комір свого халата і витягла невеликий срібний хрестик. Міцно взявши його в обидві руки і притисши до серця, вона спитала:

– Звідки ви знали, що він мені потрібен?

– Я не знала, мадам. Ви, мабуть, мали його з самого початку.

Запала довга мовчанка.

– Коли ви одягли його мені? Я щойно його знайшла.

– Я не вдягала його, мадам.

І знову настала тиша.

Спостерігаючи, що її пацієнтка незграбно прикладає до очей краєчок покривала, Джулі поспішила дати їй хустинку; тоді обернулася і задумливо пішла до вікна.

– Ви бачили, як він це робив?

Джулі не оберталася від вікна, відповідаючи тремтливо:

– Ні, мадам. Він попросив мене піти з покою.

– Бідний… милий!

* * *

О дев’ятій годині того вечора прибула Меріон Досон, і Боббі зустрів її на вокзалі.

Прочитавши новину про трагедію, вона спромоглася відразу ж пересісти на найкращий поїзд, що прямував на захід. Її нестямну телеграму, надіслану до шпиталю ще в дорозі, передали Меррікові, який зателеграфував на поїзд, щоб розрадити її. Повідомлення вона отримала о десятій. Телеграма від нього не виглядала надто дивною, позаяк вона знала, що він, імовірно, прочитав розповідь про аварію в Парижі.

– О Боббі, – як чудово! – вигукнула вона, мало не плачучи, коли він розповів їй, що все веде до скорого одужання. – Чи можу я побачити її?

– Краще не сьогодні. Вона повеселішає вранці.

– І, гадаю, ви, двійко благословенних закоханих, вже зрозуміли, що потрібні одне одному, чи не так?

– Ну, ще ні, – сказав він, вагаючись. – Бачите, я опинився в досить ніяковому становищі, тому що виконав операцію сам. Я не бажаю користатися почуттям вдячности, яке вона може відчувати до мене. Насправді, вона взагалі не знає, що я тут.

Меріон побагровіла від обурення. Таксист стояв під відчиненими дверима, чекаючи, поки вони сядуть; але вона