Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

на ньому був просторий сурдут з широкими фалдами, але, Боженьку мій, як мало скидався він на той колишній сурдут! На зміну славетному трикутному капелюхові прийшов смиренний круглий капелюшок. Містер Бембль більше не був парафіяльним сторожем.

У житті нашому є певні високі посади, що, минаючи зв’язані з ними безпосередні вигоди, набувають ще особливої цінності та ваги завдяки відповідній уніформі.

Фельдмаршал має свій мундир, єпископ – шовкову рясу, правозахисник – шовкову мантію, парафіяльний сторож – трикутного капелюха. Відберіть у єпископа його рясу, а в парафіяльного сторожа капелюх з брузументом, і ким вони стануть тоді? Людьми. Звичайнісінькими людьми. Гідність і навіть святість пов’язані часто значно більшою мірою з одежею, аніж це декому здається на перший погляд.

Містер Бембль одружився з місіс Корней і був тепер за завідувача. Інший сторож обійняв його повновладу, до іншого перейшли всі його клейноди – трикутний капелюх, сурдут з брузументовою облямівкою і патериця.

– Завтра, завтра буде вже тому два місяці, – зітхнув містер Бембль, – а здається, мов ціла вічність.

Містер Бембль мав, очевидячки, на увазі, що в цей короткий проміжок часу, в ці короткі вісім тижнів умістилося стільки щастя-раю, що його могло б вистачити на ціле життя. Але його зітхання? О, це зітхання було віще.

– Продався, – снував він уголос нитку своїх думок, – продався за шість чайних ложечок, щипці до цукру, срібний молочник та ще кілька штук старих меблів і двадцять фунтів стерлінгів дзвінкою монетою на додачу! Ет! Добрий бариш! Ніде правди діти! Ні за цапову душу продавсь!

– Ні за цапову душу! – вискнув над самим його вухом різкий голос. – Та таке дрантя, як ти, й шеляга не варте! А як я за тебе переплатила, знає лише сам Господь милосердний!

Містер Бембль обернувся: перед ним стояла його дружина; вона підслухала його нарікання, але, не второпавши гаразд, у чому річ, визвірялася на нього про всяк випадок навздогад.

– Місіс Бембль, пані моя! – з драматичною суворістю в голосі мовив містер Бембль.

– Чого тобі? – крикнула шановна леді.

– Подивіться-но мені в вічі, прошу вас, – провадив містер Бембль, пильно глянувши на неї. («Якщо вона витримає такий погляд, – подумав він про себе, – то їй сам чорт не брат. Цього погляду не міг витримати ніхто з богадільців. Якщо він не вплине на неї, то, значить, кінець моїй владі».)

Може, щоб приборкати захарчованих, охлялих і тому неспроможних на опір богадільців, досить було й цієї сили погляду, а може, колишня місіс Корней взагалі не піддавалася орлиним поглядам; та не в тім річ, а річ у тому, що грізний зір чоловіка не тільки не розчавив її, навпаки – вона не звернула на нього жодної уваги й тільки з презирством засміялася, і це був далебі не силуваний сміх.

Від цього несподіваного звуку містер Бембль витріщив на неї очі спочатку недовірливо, а потім здивовано. Але за хвилю він знову застиг у своїй попередній позі і сидів так непорушно, аж поки голос його кращої половини не вивів його з напівзабуття.

– Чи ти збираєшся тут цілий день стовбичити й хропіти? – гостро спитала місіс Бембль.

– Я збираюся сидіти тут стільки, скільки схочу, – одказав містер Бембль, – і хоч я оце тепер зовсім не хропів, але я хропітиму, позіхатиму, чхатиму, сміятимусь і плакатиму, коли й скільки мені заманеться, – це моє непорушне право.

– Твоє право! – перекривила його з невимовним презирством його дружина.

– Так, це моє право, моя пані, – відповів він. – Право чоловіка – верховодити.

– А скажи мені на ласку Божу, що ж тоді жінці залишається? – скрикнула вдова містера Корнея.

– Коритися! – промовив громовим голосом містер Бембль. – Ваш безщасний покійний чоловік був би мусив вам убгати це в голову, і тоді він, може, прожив би аж донині: який жаль, який жаль, що він помер так передчасно, бідолаха!

Місіс Бембль одразу відчула, що це критична хвилина і що останній рішучий удар покаже, чиє буде зверху назавжди, на віки вічні. Тільки-но пролунав цей натяк на її небіжчика-чоловіка, вона впала в крісло й несамовито залилася ревними сльозами, лементуючи, що містер Бембль бездушна тварюка.

Але сльози не могли дістатися до серця колишнього парафіяльного сторожа, воно було, бач, водонепроникне. Його нерви скидалися на ті особливі касторові капелюхи, що стають щораз кращі від дощу: потоки ревних сліз лише зміцнювали й загартовували їх, і сльози, ця ознака чужого безсилля й німе визнання його власної сили, імпонували йому. Він глянув з великим задоволенням на свою дружину й попрохав її ще надолужити, бо за останнім словом медицини – плакати дуже корисно для здоров’я.

– Сльози відволожують легені, обмивають лице, дають роботу очам і втишують вдачу, – мовив містер Бембль, – а тому плачте, плачте.

Підпустивши такого жучка, він скинув з цвяшка свій капелюх і, вдягнувши його трохи набакир, з виглядом людини, що довела свою перевагу належним робом, заклав руки в кишені і в дуже хорошому, навіть трохи жартівливому настрої подався до дверей.

Що ж до колишньої місіс Корней, то вона вжила цього засобу як менш клопітного, аніж двобій рукопаш, але й це її анітрохи не лякало, й вона була цілком готова до бою, в чому містер Бембль незабаром переконався.

Першим доказом її відваги був якийсь звук, безпосередньо за яким капелюх містера Бембля злетів з його голови й опинився в протилежному кінці кімнати. Отже, оголивши таким чином передусім голову свого ворога, досвідчена пані обхопила його щільно за шию однією рукою, а другою почала його лупцювати по потилиці (що вона робила дуже загарливо, влучно й сильно).

Після того, для різноманітності, вона подряпала йому обличчя й поскубла його чуприну, і коли він дістав, таким чином, на її думку, заслужену кару, відштовхнула його на ослін, що, на щастя, стояв поблизу, й зухвало запропонувала йому патякати ще досхочу про його чоловічі права, якщо він посміє.

– Встань і згинь з моїх очей к бісовому батьку, коли не хочеш, щоб я тебе ще краще почастувала, – звеліла місіс Бембль.

Містер Бембль підвівся з дуже сумним виразом на обличчі, питаючи себе, чим ще кращим могла б його почастувати його дружина, підійняв свого капелюха й глянув скоса на двері.

– Ти ще досі тут? – грізно спитала вона.

– Іду, іду, голубонько! – заспокоїв її він, ретируючись похапцем до виходу. – Я, бігме, не мав на думці – іду, іду, моя крихітко! Ви такі сердиті, що я сам…

Тут місіс Бембль метнулася вперед обсмикнути килим, покошланий під час родинної сварки, а містер Бембль вискочив умить бомбою з кімнати,