Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

розділ, але прочитати його слід, бо він випливає з попереднього й дає ключ до одного з наступних, що з’явиться свого часу

– Отже, ви вирішили їхати сьогодні разом зі мною? – спитав лікар, коли Гаррі Мейлі з’явився вранці до їдальні, де вони з Олівером уже снідали. – Ну та й гонивітер, сім п’ятниць на тиждень.

– Стривайте, незабаром ви мені щось інше скажете, – відповів Гаррі, наразі невідомо чому червоніючи.

– Сподіваюся, що матиму для цього підставу, – відповів містер Лосберн, – хоча, на правду казати, я цьому віри не йму. Ще вчора вранці ви раптом вирішили залишитися тут і, як належить шанобливому синові, поїхати з вашою матусею на морські купання. Опівдні ви вже повідомляєте мені, що зробите мені честь одпровадити мене до самого дому по дорозі до Лондона. А ввечері ви дуже таємничо починаєте вмовляти мене виїхати вдосвіта, поки ще наші пані не встануть, унаслідок чого наш молодий друг Олівер сидить пригвождений до столу із сніданням, замість нишпорити полями й лугами за різними виключними ботанічними екземплярами. Кепська справа коло батькового воза, еге ж, Олівере?

– Ні, сер, мені було б дуже прикро, якби ви з містером Мейлі виїхали без мене, – відповів Олівер.

– Добре говориш, хлопче-молодче! – одказав лікар. – Обов’язково приїзди до мене в гості, як повернешся до Чертсі. Але серйозно, Гаррі, може, якась звістка від ясновельможних викликала ваш раптовий від’їзд?

– Ні, від «ясновельможних» (коли не помиляюсь, ви маєте на увазі мого шановного дядька) за весь час мого перебування тут я не одержував листів, та й тепер, літньої пори, не може статися нічого такого, що б вимагало мого негайного повернення.

– То, значить, ви дивна людина, – відповів лікар. – А втім, після передріздвяних виборів ви, мабуть, все одно опинитесь у парламенті, і тому ці раптові зміни й хитання цілком відповідна школа до політичного життя. А це теж неабищо. Добрі вправи ніде не завадять, незалежно від характеру змагань: чи це буде за місце в парламенті, чи то за келих на перегонах.

Гаррі Мейлі глянув на лікаря так, немовби він міг побити всі його доводи двома словами, але сказав лише «час покаже» і не повертався більше до цього питання. Незабаром до воріт під’їхала поштова карета; містер Джайлз забрав речі подорожніх, а містер Лосберн кинувся за ним доглянути, щоб їх як слід уставили.

– Олівере, я маю сказати тобі два слова, – мовив стиха Гаррі.

Олівер підійшов до віконної ніші, куди його таємничим знаком руки покликав молодий господар, дивуючись про себе, чому він так нервується і чому він разом з тим такий смутний.

– Ти вже вмієш добре писати? – спитав Гаррі, кладучи йому на плече свою руку.

– Так, здається, сер, – одказав хлопчик.

– Я, мабуть, не скоро повернуся додому і хочу, щоб ти мені час од часу писав – хоча б двічі на місяць – приміром, що два понеділки на Головний поштамт у Лондоні – гаразд?

– О, звичайно, сер, це буде для мене такою втіхою! – скрикнув Олівер, страшенно пишаючись цим дорученням.

– Мені хотілося б знати, що… що поробляють моя мати й міс Мейлі, – провадив Гаррі. – Ти можеш писати мені багато цікавого про ваші прогулянки, про ваші розмови і про те, чи вона… тобто я хотів сказати, чи вони здорові, щасливі, веселі. Розумієш?

– О, звичайно, дуже добре розумію.

– Але ти їм краще про це нічого не кажи, – похапцем додав Гаррі, – бо тоді матуся силкуватимуться писати мені частіше, а це для них зайвий клопіт і втома. Хай це буде нашою маленькою таємницею, – і пам’ятай, пиши мені про все чисто, я на тебе цілком покладаюсь.

У захваті від такого почесного доручення Олівер, сповнений почуття власної важливості, урочисто обіцяв устояти на слові – додержати таємниці й повідомляти молодого пана про всі родинні новини, після чого той з ним тепло попрощався, запевняючи його, що він буде завжди йому за вірного прихильника й заступника.

Лікар сидів уже в кареті, а Джайлз (вирішили, що він залишиться тим часом з панями) стояв поруч, тримаючи напоготові дверцята карети; жіноча челядь висипала в садок подивитися на від’їзд дорогих гостей.

Гаррі глянув востаннє на плетене вікно і вскочив до карети.

– Гей, чвалом! – гукнув він кучерові. – Женіть коні щосили, сьогодні мені й цього мало!

– Гей, стійте, – крикнув лікар, висовуючи похапцем голову у віконце карети. – Женіть коні не щосили, – з мене й цього досить, – чуєте?

Коні рвонули. Карета заторохтіла й затряслася по шляху, і довго ще по тому, як гуркіт її коліс завмер удалині, вона за хмарою куряви маячіла по покрученій дорозі, то зникаючи за її раптовими поворотами, то знову виринаючи на рівних місцях. Тільки коли вже й хмарка куряви зникла за обрієм, глядачі розійшлися хто куди.

Але крім них була ще одна незрима глядачка, що ще довго-довго по тому, як слід коліс уже й вітром замело, не могла відвести очей від того місця, де зникла карета: то Роза сиділа за білою фіранкою, що сховала її від Гаррі, коли він глянув востаннє на плетене віконце.

– Він, здається, бадьорий і веселий, – мовила вона нарешті стиха до себе, – а я боялася, що він журитиметься. Я помилилася. Ну що ж: я рада, дуже рада.

Сльози – ознака не тільки горя, а й радості; але ті сльози, що котилися по Розиних щоках, коли вона сиділа край вікна, втупивши очі в одну-єдину точку вдалині, свідчили більше про горе, аніж про радість.

Розділ XXXVII

Де читач побачить метаморфози, що трапляються досить часто в шлюбному житті

Містер Бембль сидів у вітальні притулку, втупивши похмурий погляд у ґрати непривітного каміна, на холодній металевій поверхні яких, замість веселого відблиску червоних жарин, відбивалося лише кволе проміння блідого сонця. Коли він здіймав час од часу ненароком свої затуманені очі до зрадливої паперової мухоловки на стелі, до якої так необачно зліталися легковажні мухи, з грудей його вирвалося важке зітхання і якась ще похмуріша тінь перебігла по його обличчю. Містер Бембль був у глибокій задумі – може, легковажні мухи викликали в нього якісь болючі спогади з його власного минулого. Але не тільки похмурий настрій містера Бембля міг збудити сум у серці стороннього глядача. Багато інших зовнішніх ознак свідчили про те, що з ним відбулося чимало гірких змін. Де подівся облямований брузументом сурдут і трикутний капелюх – де вони? Щоправда, на ньому були й тепер короткі по коліна штани й темні бавовняні панчохи, але це були не ті штани. Щоправда,