Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

Шанталії. Матиму за честь провести його друзів, — вже опанувавши себе, продовжив Даклар.

«Ну з друзями Зуфар явно переборщив», — подумав я і ще раз поглянув на юного доломарта. Усе б нічого, та насторожувало, що, крім мене, ніхто із друзів наче й не помічав, що перед ними нащадок королів Сарта. І Зуфар, і Ескалар безперечно знали легенду про доломартів, як кожна дитина Узбережжя. Але вели себе так, ніби нічого дивного не відбулось, ніби легендарні королі Сарта кожен день трапляються їм. І сам доломарт Даклар поводиться дивно, не як людина, про яку склали безліч казок. Він видається звичайним, ввічливим, доброзичливим хлопцем, який хоче догодити «друзям» вчителя. Я йдучи мовчки слідом, здається, так би й закричав: «Люди! Озирніться, перед нами доломарт, нащадок королів Сарта! Вони не зникли! Вони тут, серед нас!»

Шкіра молодика, освітлена шанталійською ніччю, бурштиновим сяйвом виїдала очі. Уже ні краса міста, ні нові враження не вабили. З того часу, як рука доломарта потисла мою, я не міг думати ні про що! Та, дивлячись на дивний спокій друзів, здавалося, що все це ввижається після довгої мандрівки.

— Прийшли, — дружелюбно мовив Даклар, вказуючи рукою на велетенську дерев’яну браму із майстерно вирізьбленими дивакуватими узорами.

Кам’яний, нездоланний мур наче вхопив у обійми дерев’яні ворота. Мур видавався таким височезним, що шпиль гігантської університетської вежі лише визирав з-за кам’яного укріплення і впирався в нічне небо.

Велич воріт вражала. Ми не одразу помітили маленьку, нижчу від людського зросту, непримітну брамку, яку і відчинив Даклар. Схилившись майже вдвоє, високий доломарт жестом руки запросив і зник за брамою.

Зуфар і Ескалар довірливо попрямували за юнаком. А як останній дурень чи боягуз з недовірою дивився на величезний мур, який тепер відділяв від друзів. Цей загадковий доломарт ніяк не виходив з голови. Та, подолавши хвилювання, я пройшов крізь низьку браму, впевнений, що там знаходиться не Університет.

Розділ 52

На мить я навіть забув про доломарта: алея віковічних дерев з розлогими кронами вела до головної будівлі Університету. Розкішно-величний будинок стояв на підвищенні і опирався на три ряди мармурових колон, всіяних гірляндами яскравих вогнів. Тисячі кольорових метеликів переливалися в зеленому листі веселковими барвами. Їх феєричне мерехтіння живого руху перехоплювало подих! Безліч яскраво освітлених споруд утворювали цілий світ Університету. Здавалось, ніч не зупиняла його бурхливого життя.

Спудеї і вчителі разом прогулювалися в легкій прохолоді ночі після спекотного шанталійського дня. Хтось, притулившись до віковічного стовбура, штудіював тяжку науку природознавства; хтось розглядав у дивне товсте скло рідкісну нічну комаху, що прилетіла на яскраве світло вогнів.

Життя за високими кам яними стінами вирувало і кипіло.

— Знайомтеся — це і є Університет Природознавства! — констатував доломарт, і увага знову повернулася до нього.

— Наш Університет один з найдревніших в Шанталії, — з гордістю продовжував Даклар, — його заснували ще за Ери Драконів. Говорять, що першими викладачами Університету були найдревніші. Віковічні дерева, які ви бачите, пам’ятають ті древні часи. Наші вчителі вміють з ними розмовляти, але ці знання мають лише обрані.

— Чого ж навчають в Університеті? — зацікавлено спитав Зуфар.

— Вивчаємо древню мудрість і таємниці природи.

— А історію прадавніх родів, для прикладу доломартів, не вивчаєте? — запитав я.

Юнак зиркнув, але спокійно і впевнено продовжив:

— Прадавні роди найтісніше пов’язані з природою. У сиву давнину не було такої прірви між природою і людиною, яка існує тепер. Зачекайте тут. Я спробую відшукати Майстра Каро, — перевівши мову, юнак залишив нас під кроною одного з велетнів-дерев і, змішавшись із натовпом, зник.

— Айхо? Щось не так? — зацікавлено спитав Ескалар. — Ти ведеш себе якось дивно.

— А вас хіба нічого не дивує?

Зуфар розсміявся:

— З того часу, як я побачив Шанталію, не перестаю дивуватись…

— Та я не про це, — квапливо перебив я брата. — Хіба вас не насторожив дивний колір шкіри нашого нового знайомого?

— Насторожив? — здивовано мовив Ескалар. — Чому?

Я замешкався:

— Невже бурштиновий відтінок шкіри Даклара не дивує? — майже шепотом спитав я, чекаючи нарешті хоч якоїсь реакції.

Тут уже розсміявся і Ескалар:

— Друже, мандрівка і справді видалась не з легких. Потрібно відпочити, — поблажливо постукав рукою по плечі маг.

— Айхо, шкіра Даклара така ж біла, як і твоя. Можливо, більш засмагла під південним сонцем, — обережно додав Зуфар.

— І ти так вважаєш? — спитав я Ескалара.

Маг добродушно кивнув.

— Але ж… — почав я, та безтурботні усмішки друзів зупинили. Може й справді варто відпочити.

Даклар наближався. За ним шкандибав високий і худющий чоловік. Довжелезний болотного кольору плащ совався по землі, від чого незнайомець здавався ще вищим. Продовгувата, без жодної волосинки голова чоловіка блищала, як намащене яйце, а кущисті посріблені сивиною густі брови сходилися дашком над переніссям. Безбородий старий не нагадував поважних сивобородих професорів, яких зустрічали на вулицях міста.

— Познайомтесь — професор природознавства, Майстер Каро, — з гордістю відрекомендував юнак учителя.

Я розгубився. Не очікував, що так швидко зустрінуся з тим, до кого вперто добирався майже два роки. І ось він, Майстер Каро, власною персоною…

Учитель