Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

дивився на нас глибоко посадженими очима кольору плаща. Певне, в молодості зелень очей була насиченою, зараз же вицвіла, та не втратила гостроти. Погляд Майстра зазирав у самісіньку душу. Він не знав, кому з нас трьох мав завдячувати знайомством, бо бачив уперше в житті.

— Я Айхо, — почав, хвилюючись, — внук Радо. Дід велів відшукати вас, Майстре Каро. Я подолав довгий шлях, доки доля нарешті привела в Шанталію.

В очах Майстра наче заіскрились вогники, хоча жоден мускул не здригнувся на худому зморшкуватому обличчі.

— Це мої друзі: маг Ескалар і принц Захрейну Зуфар, — продовжував я, не розуміючи для чого відрекомендував товаришів титулами. Можливо, тому, що хотів справити хоч якесь враження на Каро. Але Майстер залишався незворушним, як кам’яні мури Університету.

— Чи можемо просити притулку у вашому домі, Майстре? — спитав я, вже не тямлячи, що і говорити.

Чомусь весь шлях тепер здавався даремним…

Нарешті професор промовив:

— Ти тільки заради притулку подолав таку дорогу? — не називаючи по імені, спитав учитель.

Щоки запалали. Спантеличені друзі теж не розуміли причини прохолодного прийому.

— Дід Радо велів прибути до Шанталії і відшукати Майстра Каро. Він вважав вас другом…

— Ну-ну, не злись, — раптом, змінившись на обличчі, доброзичливо відповів Майстер. — Ти все правильно зробив. Виконав волю діда. Запрошую до світлиці, — і старий порухом руки запропонував іти за ним.

— Ви, напевне, зголодніли? — спитав Каро, розмістивши в доволі скромному, як для шанованого професора, будиночку.

Не чекаючи відповіді, старий поставив на стіл глиняні кухлі, запахло свіжим молоком, відламав по шматку запашного хліба і порізав кружальцями жовтуватий сир.

— Чим багаті, тим і раді, — усміхнувся Каро і підсунув до кожного з нас по горнятку.

Ґречно подякувавши, ми спрагло припали до солодкуватого напою. Але навіть досвідчений і дорослий Ескалар не наважувався почати розмову. Професор теж не квапився говорити чи розпитувати. В повітрі зависла недолуга тиша. Я розчаровано жував і відчував себе повним телепнем. Стільки ж сподівань покладено на цю зустріч!

Навіть балакучий Зуфар і той мовчав, лише час від часу зиркав на мене. Та, залишаючись вірним шляхетності, втручатися не став.

Ми мовчки повечеряли, і Майстер Каро, який більше не зронив ні слова, не кваплячись, зібрав посуд зі столу, спокійно сказав:

— Скоро вежа згасне. Я розміщу вас на нічліг. А зранку зустрінемось і я покажу Університет.

По вузьких гвинтових сходах ми похмуро піднялися на горище. Стіни кімнати чисто побілені, на підлозі лежав тканий килим, а у кругле невелике віконце заглядав рогатий місяць.

— Ось три накидки. Хоча ночі в Шанталії в цю пору року доволі теплі, та про всяк випадок… — старий поклав на підлогу три клуночки. — Добрих снів.

І Майстер Каро обережно зачинив двері, залишивши нас в повній розгубленості.

Раптом яскраве світло за вікном згасло. Тисячі метеликів, що світилися у кронах дерев, ніби розчинилися в повітрі. Ілюмінація згасла. Вежа Університету з яскраво освітленої споруди перетворилась на звичайнісінький маяк. Тепер гостророгий місяць і свічки-зорі вступили у законні володіння. Життя за вікном завмерло. І підкорилось ночі.

Я мовчки вмостився на тканому килимі, вкутавшись накидкою, притулився до стіни, вдаючи, що сплю. Так само мовчки повкладались і друзі.

Я свердлив очима побілену стіну, ледве стримуючи сльози. Душу роз’їдало гірке розчарування. Я продзижчав усі вуха Зуфарові про Майстра Каро. Про те, скільки всього він може пояснити, розповісти. Сподівався на зустріч з дідом. А що отримав? Навіть не впевнений, що професор зрозумів, про якого Радо я говорив. Схоже, він поняття не мав, чому невідомо чий внук мав розшукати його в Шанталії. Ой, як соромно! Виставив себе повним телепнем. А професор тільки із ввічливості прихистив нас.

Що робити? Раніше я мав хоч якийсь дороговказ. А зараз? Повна темінь і незрозумілість.

Я ще довго крутився на твердій постелі. Зуфар глибоко і повільно дихав, бачив вже, мабуть, десятий сон. Мирне сопіння Ескалара, яке ніколи раніше не заважало, тепер страшенно дратувало. Я теж хотів заснути, але сон ходив усе довкола, показуючи лише насмішкуваті гримаси.

Раптом двері скрипуче відчинилися. Я тривожно піднявся на ліктях і озирнувся на друзів, але ті міцно спали. На порозі з’явився Майстер Каро. Схоже, він ще й не лягав.

— Що, не спиться? — спитав старий.

— Ні.

— Тоді вставай, є про що поговорити.

— А як же друзі? Вони спохопляться. Треба їх попередити, — сказав я, лиш би не йти за дивакуватим старим.

— Не хвилюйся, вони міцно просплять до самісінького ранку, — хмикнув Майстер. — В їх молоко я додав трохи товченої дрімоти, зате добре відіспляться. А нас, хлопче, чекає довга розмова.

Чомусь тепер зовсім не хотілося йти за старим, який уже сходив по східцях. Але щоб не здаватися боягузом, я все ж спустився, прихопивши Зуфарового ножа. Так, про всяк випадок.

Майстер мирно сидів за столом, де нещодавно вечеряли. Пахло воском. Свічка тьмяно освітлювала невеличку кімнатку. Каро сидів, безтурботно відкинувшись на спинку крісла. Короткий кинджал вправно мелькав у старечих руках, розколюючи купку горіхів.

— Сідай, — дожовуючи горішок, сказав Каро, показавши на місце навпроти.

Я мовчки опустися на стілець.

— Ну, розповідай, — спокійно, навіть ліниво почав старий.