Андрій Процайло - Мер сидить на смерті

Андрій Процайло (нар. 1975 р.) — український письменник, лауреат міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова-2014» (друга премія). Народився в селі Липники на Львівщині. Закінчив Самбірське педагогічне училище, Львівський національний університет ім. Івана Франка, Львівський державний аграрний університет, Український Вільний Університет (Мюнхен, Німеччина). Мешкає у Львові. У видавництві «Фоліо» 2014 року вийшов друком роман письменника «Привид безрукого ката».
Мер Львова осідлав смерть і дійняв її до живого. Бо вона й гадки не мала ділитися своїми секретами. Хотіла взяти місто тихо і без проблем. Адже 15 квітня 2015 року — час змови! Місто Лева, стародавній прекрасний Львів, має померти — так вирішили привиди! Гіршої біди місто не знало від заснування. Чому його потайки від людей треба стерти з лиця землі і хто в цьому винен — проблема не лишень українського красеня. Леву Безрукому знову доводиться рятувати світ. І це не перебільшення. Бо ціною тепер є не тільки звільнення однієї неприкаяної душі. На шальках терезів — свобода! Пітьма прагне раз і назавжди вкрасти в світу сонце!..
У час, коли Земля нарешті усвідомила, що її епіцентр — Україна, це не дивина...

У цьому художньому творі

всі події, місця, листи, послання,

дійові особи (люди і привиди) вигадані.

Реальність у книжці — випадкова.

Лев Безрукий утік з останньої лекції. Відпустив студентів, збрехав, що має таємну зустріч... із привидом. Тямовита молодь одразу зметикувала, що нагода побалакати з привидом випадає не кожен день, тому тихенько шмигнула за викладачем.

Але, на жаль, такої небуденної оказії не могла збагнути декан факультету етнографії Борислава Болеславівна Стійка. Вона перестріла Безрукого на виході з інституту, значуще глянула на годинник і очима запитала: «Що за неподобство?..»

— Моїй Ганнусі нині рочок. Розумієте?.. — з надією спробував пояснити Безрукий.

— Я розумію, однак у суботу, Леве Львовичу, з дев'ятої до одинадцятої нуль-нуль, — вистукувала Борислава Болеславівна, як стара, проте добре збережена друкарська машинка, — ви відпрацюєте лекцію...

— Але... — Безрукий хотів нагадати суворому деканові, що субота — вихідний день, студенти мають відвідати батьків, і так вихідних у них — як кіт наплакав, та Борислава Болеславівна не дозволила йому договорити.

— Про «але...» треба думати до «але...», — попередила вона.

І зникла за дверима, як привид. Аніскілечки не зіпсувавши настрою Левові. Бо, навчений гірким досвідом, він знав, що проблеми суботи треба вирішувати в суботу, а сьогодні — середа, 15 квітня 2015 року, найщасливіший день у його житті — день народження донечки Ганнусі!..

А Борислава Болеславівна дійсно стійка!.. Як і її прізвище... Вперто гартує дисципліну! Бо що їй залишається робити, коли вдома — лише противний котяра і стіни, обклеєні розкладами занять?.. Ніякого особистого життя! На жаль...

Лев ще встиг купити Ганнусі величезну ляльку, що цвіркотіла китайською. Проте він цим не переймався — ось-ось повернеться з Лондона з чергової конференції вундеркінд Борис Мудрагель і ляльку перекодує на українську... Без проблем...

Марі відчинила двері разом із смачнющим запахом свіжоспеченого сирника... Фантастика! Чудасія! Не життя, а казка! Блаженство неймовірне!.. Лев чмокнув дружину в щічку і помчав до Ганнусі, що тягнула до татка ручки, дріботіла від радості ніжками і гугукала щастям...

Всілися за стіл. Лев тільки відкоркував шампанське, як зателенькав мобільний Марі.

— Маріє Юріївно! — телефонувала чергова лікарка. — У нас надзвичайна ситуація! Примчав якийсь божевільний, назвався магом. Із всіма щось поробив, що не рухаються і мовчать. Я одна дієздатна. Каже, що привиди ратуші затіяли змову проти Львова — хочуть украсти в міста душу! Вимагає вас!.. Інакше всіх до бісової матері відправить! Я не хочу до... бісової матері!.. Що робити?..

— Я їду! — випалила у відповідь Марі. — Зараз же! Ждіть!.. — І винувато глянула на Лева.

— Без тебе знову ніяк... — буркнув розчарований Лев.

— На жаль... — У Марі в руках уже був ключ від машини.

Лев усадовив дитя на коліна, налив собі на денце шампанського.

— За тебе, доню! — виголосив тост. — Звикай. Маєш таких батьків, що нудьгувати тобі не доведеться. Загартовуйся змалку. — Та не встиг випити, як заспівав дверний дзвінок. — О, мамця щось забула!.. — зрадів він.

На порозі хитався поштар.

— Здоров'я бажаю панові Безрукому! — витріщився на господаря. — Я... тобто... вечорами не працюю... — забелькотів далі, — але... тобто... є нештатні ситуації... Лист рекомендований вам нині прийшов... тобто... Мучив мене дотепер... І я вирішив... — Листоноша замовк і намагався зосередитися.

— Тобто?.. — запитав Лев.

— Що «тобтаєте»? — здивувався поштар. — Я вирішив доставити вам кореспонденцію терміново... Чую, щось важливе...

— Давайте... — Чоловік починав злити Безрукого.

— Е, ні... — замахав руками листоноша. — «Давайте» не пройде!.. Треба розписатися у моїй відомості. Вона алібі!.. Знаєте, що таке алібі?..

— Здогадуюсь, — буркнув Лев. Розписався на хмільній галочці, намальованій поштарем. — Дякую, — додав. Прислухався. Йому здалося, що плаче Ганнуся.

— «Дякую» в горло не заллєш... — помахав вказівним пальцем перед носом у господаря чоловік. Від цих слів Лева пересмикнуло. Чув уже їх одного разу.

— Маю тільки шампанське...

— Шампанське така штука, — резюмував поштар, — що коли потроїти, то майже таке саме, як горілка.