Оршуля Фаріняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

…Чи завершується Подорож, коли закінчуються мрії? Чи закінчуються мрії, коли завершується шлях?
Айхо нарешті дістається омріяної Шанталії, стає спудеєм Університету Природознавства, потрапляє в легендарний Клас Правиці. Здавалося б, на цьому і завершаться його митарства. Після піратського полону, небезпечних мандрів химерною Вершиною Тиші, рабовласницькою Сакарією — Шанталія з величчю її Університетів, веселим галасом спудеїв, атмосферою свободи і рівноправ’я видається світлим, казковим сном.
Та чи не ховається у цій оманливій безтурботності щось темне, лихе, смертоносне? Чи не перетвориться мирний сон Шанталії у жахіття? Чи вдасться Айхо розгадати загадку Вісьмох? Чи зустрінеться віч-на-віч з потаємним ворогом? Чи розпочнеться полювання? Полювання на шпигуна…

Оршуля Фариняк
Айхо,
або
Полювання на шпигуна

«Коронація Слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захопливу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п’єсами.

www.koronatsiya.com Розділ 1

Крутий і довгий шлях напівзруйнованими сходами Вежі виганяв зайві думки із тяжкої голови, залишаючи тільки одну — НАЙГОЛОВНІШУ… Ту, що змушувала страждати, але без якої був уже не я. І лише, коли підіймався на самісіньку верхівку, де вистрибуючи i завиваючи розгулював нестримний вітер, я благав забрати хоча б малесеньку частинку ненависної думки, яка, немов отрута, повільно розтікалась по моєму єству. Кожної ночі прокидався від жахливого сну, а далекий голос нашіптував: «Сохо — твій батько. Той, хто хоче знищити, хто вбив друга… Чуєш, твій батько — вбивця…»

Я хотів забуття i одночасно прагнув помсти. Та єдине, що насправді могло врятувати, було, на жаль, недосяжним… Прощення…

Велетенські дерева на університетській площі усміхалися осінніми барвами. Дивно, але вони ніби помолодшали. І тепер золотаво-багряне листя виглядало таким безтурботним.

Відтоді, як дізнався про батька, ходив наче примара. Навіть красиве листя, що стелило багатий килим під ногами, не справляло враження. Вже ні в діда Радо, ні в друга Зуфара, здається, не вистачало сил i терпіння боротися з моїм постійно кепським настроєм. Прикро, та мене не лякало, що я відштовхую людей, яких люблю i які люблять мене.

Не тішило навіть завтрашнє Свято Вогню, що розпочинало Навчальний Рік в Університеті. Веселий гамір спудеїв, які нарешті зібралися після недовгих канікул, дратував, заважаючи побути в уже звичній самоті. Насуплений i відлюдькуватий завернув за ріг Бібліотеки, в якій i мало відбуватися Свято. Молодь, як бджоли вулик, обліпили величний будинок, прикрашаючи різнобарвними стрічками та гірляндами з опалого листя. Я ж поспішав на зустріч із дідом. Опівдні він чекав у Східній залі Бібліотеки, в якій зберігалися найцінніші i найдревніші книги та пергаменти. Чому ж покликав Радо? Невже знову заведе мову про батька? Я нічого не хотів про це чути! Принаймні не тепер…

Прохолода древньої будівлі війнула в обличчя, повертаючи до реальності. Я нерішуче ступив два кроки, вперше опинившись у довгому напівтемному коридорі Східного крила Бібліотеки. Вузькі довгі вікна високо, майже під склепінням, пропускали обмаль світла. Промені перехрещувались, ніби невидимі воїни зійшлися на мечах. Сиві стіни пустували без картин. Лише вивіски й таблички з незрозумілими написами. На мить я загаявся, погляд ковзнув по вже знайомих малюнках рун. Але голоси, що доносились із глибини коридору, заворожено манили до себе. Я пришвидшив кроки, які глухо відбивалися i завмирали десь високо під кам’яною стелею. Вже добре розрізняв чистий голос Зуфара. Грізний бас діда відповідав на мелодійну мову когось незнайомого. Почувши власне ім’я, я інстинктивно зупинився.

— Айхо ніхто не врятує, крім його самого, — говорив невідомий. — Ніякі, навіть наймудріші слова i щирі заклики не повернуть хлопця таким, яким той був раніше. Айхо вже інший…

— Але, наймудріший, як можна спокійно дивитись, коли друг гине на твоїх очах! — палко мовив Зуфар, і в серці щось йокнуло.

— Не впадай у відчай, юначе, — майже лагідно мовив незнайомець. — Зрозумій: чим голосніше кликатимеш, тим у глибші душевні хащі ховатиметься товариш. Маєш зараз вірити у нього більше, ніж він сам вірить у себе. А насправді Айхо не такий уже й безпорадний, як вам здається.

Я втиснувся у стіну, як злодій, якого можуть впіймати на гарячому.

— Радо, — звернувся до діда невідомий. — Нас чекають важливіші справи. Ти ж знаєш. Айхо теж повинен про них дізнатись.

Я нашорошив вуха ще більше.

— Чуєш, хлопче, заходь, не соромся, — голос незнайомця, здається, прошепотів просто на вухо.

Я аж здригнувся. Сором і страх заполонили почуття. Але діватись нікуди. Я ввійшов у залу. Зуфар, дід Радо i Майстер Каро стояли біля сивочолого, здається, дуже старого чоловіка. Старець сидів у важкому дерев’яному кріслі, дивився додолу, ніби розглядав худорляві поморщені руки, вкриті брунатними плямками. І коли нарешті глянув на мене, я чомусь одразу зрозумів, хто він:

— Наймудріший Совредо?! — вирвався вигук здивування. Глибокий погляд старця зустрівся з моїм.

— Вітаю, Айхо. Мимоволі почуте власне ім’я робить з нами чудні речі, розумію… — лукаво протягнув Совредо, i краска знову залила моє обличчя.

Присутні зі здивуванням перезиралися, намагаючись зрозуміти, про що мова.

— Ну що ж, — почав Майстер Каро, — час