Джордж Мартін - Учта для гайвороння

Четверта книга циклу романів Джорджа Р. Р. Мартина «Пісня льоду та вогню» — сучасної класики епічного фентезі.
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В. Бродового: березень 2015 — жовтень 2016 р. Друга редакція, оновлена і з виправленнями: 22 травня 2017 р.
Мапи до книжки, разом з повним доробком перекладів: http://ice-and-fire.in.ua.

Джордж Р. Р. Мартин

Учта для гайвороння

Пісня льоду та вогню - 4

Пролог

— Дракони, — мовив Моляндер, підібрав з землі зів’яле яблучко і перекинув його з долоні в долоню.

— Кидай! — заохотив його Алерас на прізвисько Сфінкс, висмикнув стрілу з сагайдака і наклав на тятиву.

— От би й собі побачити дракона. — Рун був поміж них наймолодший — опецькуватий хлопчина, котрому до змужніння лишалося ще років зо два. — Страх як хочу побачити бодай одного!

«А я страх як хочу заснути в обіймах Руженки» — подумав Баш і збуджено посовався на лаві. На ранок дівчина могла вже належати йому. «Одвезти б її подалі від Старограду, кудись за вузьке море, до Вільних Міст.» Там немає маестрів, нікому буде його судити-винуватити.

Просто над головою крізь зачинені віконниці чувся сміх Емми впереміш із нижчим голосом чолов’яги, котрого вона розважала. То була найстарша зі служниць при «Пері та кухлі» — років сорок, як один день — але на вид і пухку статуру ще нічогенька. Ружена була її донька п’ятнадцяти років, щойно розквітла як жінка. Її мати Емма оголосила, що Руженчина цнота коштуватиме покупцеві золотого дракона. Баш донині зібрав лише дев’ять срібних оленів, ну і ще горщик мідних зірок навпіл з шелягами; загалом справи просувалися так, що він радше висидів би з яйця живого дракона, ніж зібрав досить монет на одного золотого.

— Спізнився ти трохи до драконів, хлопче, — відповів Рунові Армен-підмаестер. Армен носив на шиї шкіряний ремінець, а на ньому — ланки з посудної та сірої цини, олива та міді. Як і більшість підмаестрів, на послушників він дивився так, наче в тих замість голів на плечах росла ріпа. — Останній помер за короля Аегона Третього.

— То останній на Вестеросі! — наполягав Моляндер.

— Та кидай вже те яблуко! — знову закликав Алерас.

Їхній Сфінкс був із себе парубійко справний та гарненький; усі служниці за ним зітхали. Навіть Ружена, коли подавала вино, подеколи торкалася його руки, і тоді Баш рипів зубами, прикидаючись, що не бачить.

— Останній на Вестеросі — то й був останній дракон у світі, — вперто буркнув Армен. — Це кожен знає.

— Яблуко! — повторив Алерас. — Якщо не зібрався його їсти.

— Осьо тобі.

Тягнучи кульгаву ногу, Моляндер незграбно підскочив, крутнувся і шпурнув яблуко з-під руки у імлистий серпанок, що висів над річкою Медовухою. Якби не спотворена від народження ступня, він став би лицарем, як його батько — сили-бо у дебелих руках і широких раменах мав удосталь.

Яблуко полетіло далеко і швидко… та не так швидко, як стріла, що свиснула услід — стрижень золотодерева у три стопи завдовжки, споряджений черленим пір’ям. Баш не бачив, як стріла поцілила яблуко, але добре чув: над річкою пролунало глухе «шпок», а за ним — сплеск води.

Моляндер аж присвиснув.

— Поцілив! Оце так краса!

«Дзуськи! Моя Руженка — ото краса.» Баш аж шаленів од її світло-карих очей та невеличких дівочих груденят, од посмішки, яка з’являлася щораз, коли він траплявся їй на очі. Обожнював ямочки на її щічках. Інколи вона ходила босоніж, подаючи відвідувачам — щоб відчувати траву під ногами — і це він теж любив до нестями. Кохався у свіжих чистих її пахощах, очей не зводив з кучериків волосся за вухами. Ба навіть пальчики на її ногах страшенно любив — якось увечері вона дозволила йому розтерти їй ступні та погратися з пальчиками, і він розказав їй смішну казочку про кожен, а вона все хихотіла і хихотіла.

А може, варто лишитися з цього боку вузького моря? Приміром, купити віслюка на зібрані гроші, а тоді разом з Руженкою мандрувати Вестеросом, по черзі сідаючи у сідло. Хай Еброз не вважає його гідним срібної ланки — та все ж Баш уміє вправити кістку і прикласти п’явку від лихоманки, а простолюддя і за те буде вдячне. Якби ще навчитися стригти волосся та голити бороди, то можна стати цирульником. «Чого ще бажати, — казав він собі, — коли маєш Руженку?» Йому, приміром, ніщо в світі не було потрібне, крім коханої дівчини.

Звісно, так воно було не завжди. Колись він мріяв стати маестром у якомусь замку, служити щедрому панові, котрий шануватиме його за мудрість і вченість, а на подяку за службу пожалує гарного білого коня. І тоді він виїжджатиме на тому коні гордо та високо, з милостивою та шляхетною посмішкою поглядаючи на простолюдців уздовж дороги…

Одного вечора у трапезній «Пера та кухля», перехиливши другий кухоль тутешнього страхолюдно міцного сидру, Баш заходився вихвалятися, що не завжди буде послушником.

— Еге ж, правда твоя! — докинув Лео Ледащо. — Одного дня ти станеш колишнім послушником і пастимеш свині у гаю.

Баш вицідив з дінця кухля те, що там лишилося. Освітлений смолоскипами відкритий майданчик при «Пері та кухлі» нинішнього ранку здавався острівцем сяйва посеред моря туману. Униз річкою у вогкій пітьмі ночі плавав віддалений вогонь Вишестражу — та він, схожий на тьмяний жовтий місяць, сяяв надто похмуро, щоб вселити бодай краплю надії у серце та душу.

«Алхімік, хай йому грець, мав би вже з’явитися.» Невже то був якийсь злий жарт? Чи з ним трапилася якась халепа? У такому разі доля вже не вперше завдала б нещасливцеві Башу свого підступного удару. Колись він, навпаки, вважав себе щасливцем, бо ж його обрали допомагати старому архімаестрові Вальграву з круками. Та не гадав, що скоро муситиме приносити йому страви, прибирати у покоях і щоранку вдягати після сну. Всі казали, що Вальграв більше забув про мистецтво крукарства, ніж більшість маестрів про нього знала, і Башеві мріялося, що чорна чавунна ланка вже у нього в кишені… та швидко з’ясувалося, що Вальграв не в змозі йому її подарувати. Старий лишався архімаестром лише з пошани. Колишня його велична мудрість минулася і забулася; тепер у нього під рясою найчастіше ховалося загиджене спіднє, а півроку тому його знайшли у Книгозбірні кілька послушників та підмаестрів — архімаестер безпорадно плакав, нездатний знайти шлях до своїх покоїв. Замість Вальграва під чавунною личиною сидів маестер Гормон — той самий