Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

Ескалар зі спокійним зосередженим обличчям задумливо веслував. Дивний геліонат, загадковий маг, друг моїх батьків, яких я ніколи не знав, так несподівано увійшов у життя і став добрим товаришем. Найімовірніше, після прибуття в Шанталію він залишить нас, щоб владнати справи з Орденом, якому вірно служить.

Зуфар, названий брат, вірний соратник і найближчий друг, насолоджувався свободою і морем, яке нагадувало про рідний Захрейн. Я дивився на нього і боявся, що, втамувавши спрагу до подорожей і подвигів, друг таки захоче повернутися додому.

А я? Я повинен продовжити шлях. Спогади про дитинство почали витісняти події, якими жив останнім часом. Лісовий будиночок і безтурботні роки зникали, ніби сховалися за пеленою зрадливої пам’яті. Люди, які оточували зараз, стали новою реальністю. Дід Радо… здавалося, пройшло років із десять, як я востаннє бачив його. Та все ж глибоко в душі ще сподівався на зустріч. Можливо, тому так рвався в Шанталію. В незнайоме чуже місто.

Так, перебуваючи кожен у власних роздумах, ми не помітили, як сонце добігло денного маршруту. Ніч накрила землю дірявою темною шапкою, крізь яку виблискували міріади зірок. Але що це? Ні, не сяйво небесних світил сліпило здивовані погляди, це вогні величного міста звабливо підморгували і вихвалялись різнобарвним убранством. Навіть прохолода морської ночі відступила, здалася теплому мерехтінню, яке гостинно відкривало обійми перед подорожніми.

Омріяна Шанталія! Місто на тринадцяти пагорбах! Місто величних дивовижних веж, що здіймалися у нічне небо різнокольоровими вогняними стовпами. Шанталія сяяла і переливалась. Здавалося, ми потрапили на феєричний показ ілюзіоністів.

— Це ще більше вражає, ніж Вершники Сакарії, — захоплено мовив Зуфар.

— У житті не бачив нічого гарнішого, — продовжив Ескалар.

А я мовчав, затамувавши подих, боявся необережним словом сполохати казку. Лише легка усмішка застигла на вустах.

Знайшовши нарешті місце, де можна пришвартувати човен, ми ступили на берег Шанталії. В думках я ще раз подякував Астрі. І обернувшись, востаннє глянув на морський горизонт, чітко окреслений місячним сяйвом. Десь там і зараз, розрізаючи хвилі на піратському кораблі, одинока у лихій владі, лютувала володарка морів, донька Фароса, Астра.

— Схоже, ніч тут ніколи не настає! І це подобається! — весело засміявся Зуфар.

І справді, вулиці Шанталії яскраво освітлювалися ліхтарями, схожими на ті, які бачив у палаці Бреагора. Вогні водоспадами звисали зі стін високих будинків. Широкі вулиці шумними ріками вливалися у просторі площі, посеред яких виростали величні фонтани. Біля їх підніжжя юрбилися студенти. Юні, запальні, майже мої однолітки, вони щось жваво обговорювали, про щось дискутували. Веселий сміх молоді звучав так незвично безтурботно.

Одяг спудеїв у всіх однаковий: короткі лляні штани, сіра легка сорочка і камізелька, за кольором якої можна зрозуміти, до якого з Університетів належали молоді люди. Але про це я дізнався пізніше. Ось подалі стоїть високий підтягнутий юнак із серйозним виразом обличчя. Його не веселить те, про що емоційно розповідає жвавий студент у червоній безрукавці. На «червоному» зосереджена вся увага, та серйозного студента у синьому це не діймає. Адже він навчається таємниць бойового мистецтва у самого Майстра Вавра-Каса. І на відміну від живчика у червоному, який, напевне, з Університету Мистецтв, він спудей старшої школи, бо пояс, що гордо виставляє напоказ, уже не просто мотузка, а шкіряна тонка стрічка. А навкруги ходили, стояли, гомоніли і сміялись смарагдові, жовті, пурпурові, білі і чорні камізельки. Таке ж різнобарв’я панувало і в кольорах шкіри спудеїв. Траплялися земляки Зуфара із сонячного Захрейну, багряно-золотаві нагадували про Мію…

Коли повз проходив хтось із поважних учителів, молоді люди стишували тон запальних розмов і з повагою схиляли голови, на що сивобороді добродії з симпатією кивали у відповідь. Навіть нас, незнайомців, молодь дружелюбно вітала.

Я із захопленням роздивлявся довкола. Яскраве місто подобалось дедалі більше. Ніде раніше я не відчував такої безпосередності, такого прагнення і поваги до життя. Свободою, шляхетністю, молодістю, незважаючи на сивину вчителів, просякнуті стіни Шанталії. Сакарія ж в порівнянні нагадувала стару, хижу, озлоблену на увесь світ каргу, залишену на поталу лихої долі. Я аж здригнувся, згадавши про похмурих жерців, ненаситних работорговців та жорстоких піратів. Ми всього лише перетнули море, а опинилися наче в іншому світі!

Зуфар відстав і умудрився завести знайомства. Ескалар, як і Зуфар, поводився розкуто. Йому не звикати до нових міст та нових знайомств. Та й навколо одна дітлашня, яка сама з цікавістю розглядала статного геліоната, гадаючи, чи бува це не новий учитель прибув до їхнього міста. На мене ж майже ніхто не звертав уваги, і, на відміну від компанійського Зуфара, я соромився, тушувався перед незнайомим середовищем.

— Айхо, друже! — весело гукнув Зуфар. — Познайомся це — Даклар.

Вітатись у Шанталії прийнято рукостисканням. І бурштинового відтінку рука нового знайомого впевнено стиснула мою. Не приховуючи здивування, я в усі очі роздивлявся юнака. Доброзичливо усміхаючись, переді мною стояв молодий доломарт! Бурштиновий, воістину королівський відтінок шкіри не можна сплутати ні з чим! Дід Радо, як казку, розповідав про древній народ доломартів, нащадків королів Сарта, який загадково зник з лиця землі. Та зараз я дивився на живе заперечення цього факту!

— Друже! — окликнув, усміхаючись Зуфар. — Нам знову пощастило. Даклар навчається у Майстра Каро.

Я з широко розплющеними очима глипнув на Зуфара, але нічого не почув. Усі думки роїлися навколо нового знайомого. Живий доломарт привітно усміхався, а я з роззявленим ротом тис його бурштинову руку і не міг вимовити ні словечка.

— Залюбки проведу вас до Університету Природознавства, — прозвучав кришталево-чистий голос нащадків королів Сарта.

На мить здалось, що моє неприховане здивування юнака трохи налякало.

— Майстер Каро — один із найшановніших учителів