Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

коли знімуть оточення, втікач збирався вирватися на волю. Нехай шукають вітра в полі на залізничних станціях і поодиноких тайгових селищах, на дорогах та стежках. Додому збирався з’явитися не раніше наступної осені. Поки що попрацює з геологами або в ліспромгоспі – там завжди потрібні робочі руки, та й до документів не особливо придивляються. Мати з дідом зрозуміють, коли розповість про амністію Профа та Маестро, а йому термін не лише не зменшили, але ще й додали після бойовища, вчиненого рецидивістами. У карцер заточили. Заліки «криваво-мозолясті» познімали… Нічого, через рік поставить де-небудь у тайболі зимарку, здобуде припаси, рушничку захопить, забере матір, діда, Жеку й заживуть вони вільним життям, сам лісовик не дістане.

Макар чаївся в схованці, мріяв про швидку волю та вільне життя. Пошукові групи другу добу вхолосту нишпорили тайгою, віддаляючись від табору. Бугров із Барсом знайшов поламану гілку біля берега джерела, проте впевнено сказати не міг, що натрапив на слід. Підполковник складав доповідну вищому керівництву про втечу…

Уперше за кілька тижнів втікач по-справжньому заснув. Проспав увесь день і не чув, коли робочі команди знялися в табір. Прокинувся від справжньої тиші, від якої за ці роки зовсім відвик. Підняв кришку-кущ, довго й насторожено вслухався в шерех дощу. Навколо спокійно. Земля не здригалася від повалених дерев. Утікач відсунув убік кришку й виповз із темного, тісного склепу-схову.

Білий світ зустрів сирістю. Свіжий вітер хмелем ударив у голову. Макар захитався на нетвердих ногах і влип у найближче дерево. Закинув голову, підставив обличчя під моросіння дощу й довго пив повітря, настояне тайговим духом та дощем, доки й не захмелів; захмелів від дощу, від запаху хвої, від ледь чутного шелесту листя. Від волі. Воля! Нарешті вирвався з колючого чотирикутника. Більше ніколи не побачить ні похмурих облич, ні злобливо вишкірених собачих іклів; ніколи на нього не подивиться ні чорне «око» з воронованої сталі, ні «попка» на вишці; не буде одноманітно тягучих днів, народжених похоронним дзенькотом рейки, що висить на старій модрині біля вахти…

– Руки! – пролунала раптом за спиною уривчаста, немов постріл, команда.

Юнак відсахнувся й ледь утримався на ногах. «Сон?! Марення?» – промайнула рятівна думка.

– Руки! Стріляю… – прогриміло позаду.

«Охорона? Де помилився в розрахунках? Випадковість… Солдат один? Собаки не чути…» – Непомітно витягнувши ніж, втікач сховав його в рукаві тілогрійки й повільно, із зусиллям підняв важкі, немов сирі колоди, руки. Позаду почулися кроки. Втікач напружинився, зітхнув і почав присідати. Невідомий за спиною зупинився.

– Но, но, без хіпіша!

Голос здався знайомим. Чий? Хто позаду?

– Ти що, шмачку, старих корєшків не визнаєш?

Усім тілом Макар привалився до шорсткого стовбура сос-ни й застиг у заціпенінні з піднятими руками.

– Та опустіть уже, нарешті, руки, сір.

Утікач упізнав голос. Але заціпеніння не проходило.

– Говорять же, важелі відпусти. Ти що, Амбо, зовсім звихнувся від радості?

Макар із зусиллям повернувся, опустив руки. Важкий ніж вислизнув із рукава й ударився об землю. Тіло тремтіло, вкривалося липким потом, а зуби танцювали чечітку. Проф посміхався, але його очі сторожко стежили за кожним рухом юнака; рука тримала знамениту на весь табір тростинку-стилет; трохи осторонь, як завжди, засунувши руку в кишеню, похитувався з п’яток на носки Маестро.

– Добрий вечір, юний друже, – Проф витримав паузу, але, не дочекавшись відповіді, продовжив: – Негарно. Зовсім негарно… Не вітаєтеся – Бог простить. Але кидати друзів у біді?! Ми, бачите, не ризикнули залишити вас одного. Занадто складний, навіть небезпечний екскримент проводите. У важку хвилину може знадобитися плече друга. Ну та гаразд. Базарять, в Епшнейна з математики в школі, так сказати, незадовільно стояло… Думаю, це наше останнє непорозуміння. А тепер час на прогулянку. Прошу вас, – Проф відступив убік і махнув тростинкою в напрямку Маестро.

Макар, немов заведений, підняв ніж, сунув не в піхви, а за халяву чобота й, похитуючись, рушив уперед, усе ще не в змозі вгамувати тремтіння в тілі. Деякий час ішли мовчки. Сутінкову тишу вечора порушували шелест дощу та глухе чвакання покритої мохом землі під ногами.

– Тьху ти, лісовик. – Макар стукнув себе в чоло долонею й круто повернувся назад.

– Е-ей, корєш, ти куди? – голос Маестро не віщував доб-рого, але юнак промовчав.

– Наш юний друже, негарно бути нечемним. Спочатку не привіталися. Тепер не відповідаєте на запитання…

– Схованку забув замаскувати, – не озираючись, відказав Макар.

– Ніштяк. По такій погоді жодна псина слід не візьме. А ці, – Маестро раптом залився сміхом, – лягаші з малиновими околичками на кашкетах хай кусають ліктики… За ніч відмахаємо стільки – замахаються наздоганяти…

– Ви, Маестро, занадто молоді й недосвідчені. Юний друг абсолютно правий: будь-який науковий екскримент насамперед вимагає чистоти. Розумієте, ідеалістичної чистоти?! Та й незручно після себе залишати сміття в лабораторії. Останнім часом у столиці переходять на самообслуговування. Тим паче, сказали ж: попереду в нас ціла ніч.

Макар дійшов до місця схову, підсунув кришку-кущ, зібрав землю, що просипалася, поправив прим’яту траву й мох, додав ялинового гілля й галуззя.

– Будьте люб’язні, проконсультуйте й нашу споруду?

– А ви де ховалися? – почав Макар і відразу збагнув, чиї шерехи й подихи чув у борсуковій норі. Розумів: так просто нерозлучна пара не відстане. Їм потрібен провідник. А влипнути через чужу дурість не хотів.

– Прошу вибачення, але ми без дозволу скористалися вашим геніальним відкриттям. Не турбуйтеся, за патент одержите свій гонорар…

– А котися ти до дідька! – вибухнув Макар, стискаючи кулаки. – Чого ламаєшся,