Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Бугров зморщився. – Вибач, зірвався. Булах Барса – ножем. У серце…

– Слухаюся, товкопітане! – за інерцією почав сержант, але руку відразу опустив, ледь зсутулив плечі, а очі у відблисках полум’я спалахнули мимовільною гордістю: «Тепер мій пес кращий». – Лихо-о ж яке… Як же ж Барса схибив?

– Де втікач?

– Счас проводжу, товаришу копітане. Єнто ми могєм. Єнто рядком – руку простягни. Он-на біля того кущика…

– Чому залишив без нагляду?

– А чо єво наглядати? Чо з нима зробитьсі! Єво Лютя час від часу приглядиваїть. А Лютя службу знаїть – сполняїть чищєє солдатика… Єнто він вас зачув і підійшов. Єшо далече-е учуяв…

Капітан і сержант пішли до драговини. На душі Бугрова на хвильку відлягло, але не помітивши, як зазвичай, біля лівої ноги Барса, начальник режиму відразу все згадав – кров ударила в голову, в очах на мить потемніло…

– Місце, Лютя! Охороняй! – Рука сержанта вказала на багаття. Вівчарка пішла до бушлата, де пахло ведмежатиною й настоєм із ягід та трав.

– Тута тихшеє, товкопітане. Тута під мохом у драговину недовго втрапити. Хвормений язик багнюки тянитьсі! І глибоко-о-о! Хвормена ковбань-вир. Ледь сам не стрибнув. Наш Сріблосивий ухнув – не приспій Лютя – там би й зосталсі. За шкірку тримав, покєда я приспів.

За кущем у місячному сяйві лежав Сивий. Нерухомо. Тихо. Ліва нога підігнута до живота.

– Він що, спить?

– Онє сплять. – Посмішка сержанта стала ширшою, а очі мов спалахнули від спрямованого променя. – Коли Лютя пограїть – будь-хто засньоть! Надовго…

– Він що? Ві-ін-н? – затягнув Бугров.

– Говору, ображаєте, товаришу копітане, – перебив сержант. – І мінє обіжаїті, й Лютю. Живий Сріблосивенький…

Бугров наблизився до Сивого, нахилився й відсахнувся. Не тінь закривала обличчя втікача, не листя чи уламок гілки прилипли до щоки й до чола. Лівою половиною обличчя немов пройшов подрібнювач каміння; завзято попрацював Лютя з ногою й рукою, судячи з дір у колоші й на рукаві. Голова Бугрова паморочилася, очі ніби сліпило малиново-криваве сонце й знову, здавалося, обсипалося з куща багряне листя після розмірено-байдужої черги автомата…

– Ви чо, товкопітане?! Ви чо?! – задкуючи, бурмотів скоромовкою сержант, не розуміючи, що розгледів на обличчі Бугрова в місячному сяйві. – Лютя – тямущий пес. Чисто грав. На шиї, животі аль срамном місці – без подряпини. Лютя – хлопець-чистун чесний. Команду порушити ні-ні. А за мінє – у вогонь чи в зимову воду…

– Просив же: не перестарайся!!!

Задкував сержант. Насувався Бугров. Втратив реальне відчуття часу. Місяць висвітив скам’яніло-перекошене обличчя капітана, стиснуті побілілі кулаки, та й увесь вигляд начальника режиму здавався мертвим…

– А-а-а-а-а-а-ау-у-у-а-а! – заволав сержант по-вовчому. Раптом виття обірвав клацанням зубів. Драговина важко схлипнула.

Лише раз кулак Бугрова «зустрівся» зі щелепою сержанта. Той звалився в трясовину. Нове виття обірвалося хрипом, булькотом, ударом долоней по в’язкій рідині.

– Пом-мож-жі-т-ть, това… – захлинаючись, заволав сержант. Потім уже не прохально, а вимогливо-благально вигукнув: – Лют-тий, до мене!

Не чув Бугров слів сержанта, його хрипу й важкого вовтузіння. Не бачив, як зірвався з місця пес, злітаючи від закличного стрибка.

– До ме-ене-е, Лю-ю-ю… – захлинаючись багном, хрипів сержант.

Пес прожогом кинувся до господаря. Сержант схопився рукою за нашийник. Лютий рвонув господаря на себе, але лапи не зустріли земної тверді. Скавчання. Хрип. Важкий подих драговини…

Місяць люто обливав холодним сяйвом тайгу, рівну, спокійну драговину та Бугрова, який схилився над утікачем. Той нерухомо лежав під визорілим небом і байдужим нічним світилом…

Стежа дванадцята. Під час утечі

Як і передбачав майор, у перший день довелося розкидати «тенета». Пошукові групи нишпорили від ріки до залізниці. Поспішала ЛОВИТВА. Не вибирався на волю Макар. Думками він там, разом із нескореними Булахом і Сивим. Зуміли заплутати сліди? Встигли в перші два-три дні йти так, щоб ПОГОНЯ не змогла визначити справжній азимут-напрямок ВТЕЧІ? Не до людей, як зазвичай, потрібно поспішати. Їх чекають біля річки, на залізниці.

1

Макар не залишав схованку. «Побігайте-побігайте, а я відпочину. Силонька ще знадобиться», – зловтішався втікач, лежачи в одній із борсукових «кімнат», тут же, у робочій зоні. Час від часу хвойним настоєм із пляшки змочував себе та стіни нори навколо, і вихід, щоб собаки не вловили запаху людини. Крізь хмиз і ялинове гілля, дернину та дошку в нору долинали тріскучі черги автоматів, уривчастий собачий гавкіт і ледь чутні голоси людей. Через добу все стихло, але втікач терпляче лежав у сирому земляному «склепі».

Наступну ніч Макар теж провів у норі, вслухався в неясні шарудіння, що іноді долинали з бічного ходу борсукової нори. Готуючи схованку, майбутній втікач гадав, що «квартира» порожня. Ба ні – повернувся господар, почув непроханого гостя, тому часом невдоволено метушився, іноді зітхав по-людськи. Напевно, звір великий, досвідчений, якщо не боїться подібного сусідства. Юнак не відчував ні страху, ні тривоги. Іноді здавався собі мерцем. Лише тоді, коли пальці ненароком торкалися застарілого рубця на щоці, виходив із заціпеніння…

Уранці в схованку донісся віддалений гомін і слабкі голоси, схожі на комариний писк. Потім вони посилювалися, доки їх не заглушили пісні сокир та пилок. Незабаром земля здригалася від важких ударів – робочі команди валили ліс.

Звично пішло табірне життя. Усе відбувалося за наміченим планом. Увечері,