Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

карцері. «Я не раджу Вам і далі оголошувати голодування, — сказав Овсієнко. — Бережіть своє життя. Хтось має давати свідчення».

У другій половині 1986 року тиск на політв’язнів у колонії «Перм-35» різко посилився. Начальство стало кидати їх до карцеру за найменше порушення правил. Водночас ув’язнені продовжували помирати через відсутність належного медичного догляду. У червні 1986 року політичний в’язень із Києва Михайло Фурасов помер від гострої уремії, не отримавши своєчасної допомоги лікарів, що спонукало багатьох його товаришів по колонії оголосити голодування.

Адміністрація робила все, щоби домогтися від в’язнів «зізнання» і переконати їх співпрацювати з КДБ, аж раптом утиски послабшали, й у таборах стали поширюватися чутки, нібито незабаром усіх звільнятимуть.

Тюремники почали вмовляти ув’язнених писати заяви з проханням про помилування. «Навіщо Вам тут залишатися? — казали вони. — Лише підпишіть заяву і можете йти геть». Те саме повторювали «стукачі»: «Зараз перебудова. Можна й підписати. Чому б ні?» Нарешті 17 січня 1987 року Корягіна і ще двох в’язнів повезли до міста Пермі, де прокурор сказав Анатолію, що влада вирішила його звільнити. Все, що від нього вимагали, — це підписати заяву про те, що він не повернеться до колишньої діяльності.

«Навпаки, — сказав Корягін, — я обіцяю, що в разі звільнення я наступного ж дня відновлю свою колишню діяльність».

З Пермі Корягіна перевезли до Києва, до слідчого ізолятора КДБ. Тут йому зробили ту саму пропозицію, і він знову відмовився. «Я вважаю цю пропозицію огидною і не збираюся писати жодного слова», — сказав Корягін.

Дванадцятого лютого він розпочав нове голодування, а 15 лютого його знову викликали до прокурора, який сказав, що його справа владнається впродовж тижня. Вісімнадцятого лютого Корягіна вивели з камери й машиною відвезли на вокзал. Один із супровідників вийшов із авто разом із ним і довів до входу, «їдьте додому, — сказав він. — Вас звільнено».

Латвійський націоналіст Яніс Барканс прибув до трудової колонії в Латвії морозним зимнім днем. Після реєстрації його відвели до одного з дерев’яних бараків, мешканці якого викликали в нього жах своїм виглядом: вони були схожі на в’язнів нацистського концтабору.

Барканс був заарештований КДБ у Виборзі за спробу перетнути радянсько-фінський кордон і засуджений до 18 місяців колонії суворого режиму. Цей латвійський табір призначався для звичайних злочинців, але Барканс залишався там під наглядом КДБ.

За кілька днів Барканса призначили на вантажні роботи. В колонії виробляли металеві таблички, й робота тривала 16 годин на добу та сім днів на тиждень. Водночас харчування було таким мізерним, що в’язні рилися в смітті в пошуках їстівного або їли личинок і траву. Пропрацювавши в таких умовах кілька місяців, Барканс написав вірша під назвою «Геть комуністів», якого прочитав кільком товаришам, і один із них доніс на нього. Барканса негайно посадили до штрафного ізолятора, де за згоди офіцера КДБ почали бити.

У перший день його били руками та ногами. Наступного дня один із тюремників бив його та обливав холодною водою, примовляючи: «Що, не подобається радянська влада?» Потім Барканса повели на якийсь склад, щоби бити там. Охоронці пояснили: «Йдемо на політінформацію».

Ці побої тривали п’ятнадцять днів, аж поки Барканса не помістили на шість місяців до внутрішньої табірної в’язниці. Там він жив на тюремному раціоні й шив мішки, але все ж таки мав можливість перепочинку. Однак за кілька днів його спитали, чи він готовий бути «вірним» радянській владі. Коли він відповів: «Ні», — його повернули до ізолятора, і це стало початком відвертого терору.

У першу ніч Барканс випадково підслухав, як один зі співкамерників розповідає, що начальство наказало йому продовжувати бити Барканса й гарантувало, що за смерть Барканса його не буде покарано. За це йому були обіцяні цигарки та їжа.

Наступного ранку, на другий день другого терміну Барканса в ізоляторі, йому відмовили в пайці хліба та води попри те, що він майже непритомнів від голоду. Коли він спробував поскаржитися, його побили.

З четвертого по восьмий день тюремники прив’язували Барканса до ґрат і катували почергово то розпеченим ножем, то крижаною водою. Він заразився вошами, й усе тіло в нього стало свербіти. Щоби він не чухався, його кримінальні співкамерники вирвали йому на правій руці нігті. Від болю він втратив свідомість, і його знову облили холодною водою.

На десятий день начальник колонії спитав: «Ну що, тепер поважаєш радянську владу?» Барканс заперечно похитав головою. «Гаразд, тоді здохнеш, як собака».

Коли завершувався двотижневий термін Барканса в штрафному ізоляторі, йому сказали, що за погану поведінку його перебування тут подовжено ще на десять днів. Він спробував виповзти з камери, але охоронець вдарив його ногою і, із силою зачиняючи двері, відтяв ними Баркансу два пальці.

Врешті-решт Барканс оголосив голодування. Його вкрите вошами тіло пожовкло. До ізолятора зайшла лікарка, і Барканс став благати відправити його до лікарні, але вона відповіла, що їй заборонили надавати йому медичну допомогу.

Відчуваючи близькість кінця, Барканс намагався повіситися, але йому завадили охоронці. Незабаром після того його знову по-звірячому побили співкамерники. Його били, аж поки він не втратив свідомість і лежав без ознак життя. Співкамерники вирішили, що він помер, і покликали чергового. Барканса віднесли до складу і поклали на якісь дошки. Наступного ранку, коли за тілом прийшли, щоби відвезти на розтин, він отямився. Побачивши, що Барканс ворушиться, санітар перелякався і вискочив із приміщення. Коли начальство колонії зрозуміло, що Барканс живий, то спочатку хотіло повернути його до ізолятора, але зрештою його перенесли до лікарні. Він важив 40 кілограмів, лікарі виявили у нього туберкульоз кісток і легенів, він харкав кров’ю і не міг стояти на ногах.

Колись Барканс був неабияким атлетом, і, можливо, його відмінні фізичні якості допомогли йому вижити. Двадцять першого травня 1981 року, коли Барканс ще одужував у тюремній лікарні, завершився його півторарічний термін ув’язнення, і він зміг залишити колонію.

Марк Морозов, викладач математики з Москви, прибув до колонії «Перм-35» восени 1980 року після визнання його винним за поширення забороненої літератури. Його вже засуджували до заслання за поширення листівок на захист дисидентів, але цього разу вирок був суворіший — 8 років колонії суворого режиму та 5 років заслання.

Морозов був глухим, а до того ж мав слабке серце та проблеми з кровообігом у ногах, що спричиняло набряки та сильний біль. У колонії ці проблеми особливо загострилися. Табір «Перм-35» розташований на вододілі між Європою та Азією, у цій місцевості зафіксовано сильне магнітне поле. Годинники