Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Радянський Союз став першою в історії державою, в якій офіційна ідеологія пронизувала всі сфери й рівні життя, перетворюючи громадян на безликі та взаємозамінні гвинтики колосальної системи. Американський журналіст Девід Саттер, який у 1970–1990-ті роки працював кореспондентом в СРСР, в своїй книзі показує життя радянських людей і трагічні наслідки цього соціального експерименту.

Девід Саттер

ДОБА БЕЗУМСТВА

Занепад і кінець Радянського Союзу

Він знайшов Архімедову точку опори, але використав її проти себе самого; схоже, що йому дали змогу знайти її лише за цієї умови.

Франц Кафка

Передмова

Ця книжка задумана як колективна хроніка останніх п’ятнадцяти років Радянського Союзу — періоду, впродовж якого радянська система почала загнивати та зрештою зазнала краху.

Люди, про чиї долі розповідається на цих сторінках, — це переважно ті, кого я зустрічав упродовж майже двох десятиліть, працюючи кореспондентом у Росії, а також ті, про кого я дізнався з розповідей їхніх родичів або друзів, бо самі вони або не мали бажання спілкуватися, або були недоступні, або перебували в ув’язненні.

Зазвичай, мої герої не були «типовими» радянськими громадянами. Проте саме типове радянське життя є у творі тим неуникним тлом, на якому розгорталися життя та історії цих «нетипових» людей, аж до завершення — часто нещасливого — цих історій.

Я приїхав до Радянського Союзу в червні 1976 року й провів там шість років, працюючи кореспондентом лондонської газети Financial Times. У 1980-х я продовжував писати про СРСР, а після 1990-го мав змогу жити там упродовж тривалого часу. Тож, зважаючи на цей досвід, я теж фігурую на сторінках цієї книжки. Фактично її персонажів об’єднує лише те, що свого часу всі вони погодилися зустрітися зі мною, що, своєю чергою, певним чином відобразилось на їхніх переважно трагічних долях.

Попри те, що Радянський Союз уже розчиняється в тумані історії, радянський експеримент із тоталітаризму все ще потребує усвідомлення. СРСР був продуктом новітньої форми манії величі — ідеї, що нібито наводити лад у людських справах можна без допомоги трансцендентного закону. Цю книжку можна сприймати як розповідь про наслідки втілення цієї ідеї, а також як опис людського життя за екстремальних соціально-побутових умов.

Що стосується останнього, то це має особливе значення для мешканців США, бо, як засвідчує досвід, радянські люди не такі далекі від нас, як ми могли очікувати.

Ніколи не розмовляйте з незнайомцями

Непривітний, похмурий день у Ризі поступився місцем ночі — ясній і пронизливо холодній. Годинник над другою платформою показував дві хвилини по десятій. У морозному повітрі горіли червоні вогні останнього вагона нічного потяга Рига — Таллінн, що заднім ходом в’їжджав на вокзал. Невеличка група людей, тупцюючи від холоду, стояла під металевим табло, яке кілька разів перевернулось і тепер показувало «Таллин» російською і «Tallina» латиською. Провідниця у формі зі сходинок останнього вагона подала сигнал ліхтариком, і жіночий голос чистою російською мовою оголосив по гучномовцю про початок посадки на потяг до Таллінна.

Я взяв свої речі й підійшов до сьомого вагона, де віддав свій квиток. Увійшовши до свого купе, я з подивом побачив молоду жінку, що сиділа на одній із нижніх полиць, дивлячись у вікно. Вона на мить повернулася в мій бік, і мене вразила її зовнішність: гарно укладене чорне волосся, бліде обличчя «сердечком», чарівні темні очі. Їй було років 28. Коли вона знову відвернулась, я зазначив, що одягнена вона незвично для радянської громадянки — в елегантний темний костюм і білий кашеміровий светр, що підкреслював великі груди.

Я зняв пальто, поставив свою валізу під сидіння й сів навпроти. Невдовзі до нас приєдналися ще два пасажири: високий, плечистий чоловік із солом’яним волоссям, у важкому пальті та двобортному костюмі (він відрекомендувався тренером із боксу з України) та жінка трохи старша за років двадцять, яка увійшла до купе, тягнучи за собою багаж. Вона була худорлява, схожа на пташку, з вередливим виразом обличчя, рудим волоссям і яскраво-червоною губною помадою, стан якої вона раз по раз перевіряла за допомогою люстерка. Вона сказала, що її звуть Маша Іванова.

Потяг рушив, і провідниця повернула нам квитки й принесла склянки з чаєм. Коли вона залишила купе, зачинивши за собою двері, тренер витяг зі свого портфеля пляшку коньяку та кілька склянок, роздав їх нам, налив і запропонував випити «за знайомство».

За вікном проминали річки й обриси мостів у місячному світлі, подекуди на обрії з’являлись і зникали бліді вогні селищ, а потяг набирав швидкості й невдовзі вже з ритмічним стукотом мчав через хвойні ліси та засніжені поля.

Мені раптом спало на думку, що це може бути не просто збігом — те, що чоловік і дві привабливі жінки мого віку їдуть в одному купе зі мною, але я викинув цю думку з голови. Вирішив вважати це купе потяга, що тихої суботньої ночі (коли, безсумнівно, відпочиває навіть КДБ) мчав із однієї прибалтійської столиці до іншої, безпечним прихистком і відчув полегшення — в будь-якому разі я вірив, що представники мого покоління мають щось спільне, хоч би де ми опинилися.

До Прибалтики я вирішив поїхати, приставши на пропозицію литовця Кестутиса Йокубінаса, колишнього політв’язня, з яким познайомився у Москві. Ми домовилися зустрітися у Вільнюсі, де він обіцяв надати мені імена та контакти людей у Ризі й Таллінні. Але оскільки я був у СРСР новачком, то попросив радянську інформаційну агенцію «Новини» (Агенство печати «Новости» — АПН) про допомогу в організації офіційних інтерв’ю.

До Вільнюса я прибув потягом рано-вранці 15 лютого 1977 року. Мене зустрів місцевий представник АПН, який відвіз мене до готелю на вулиці Леніна. На цей день у мене не було заплановано зустрічей, і, зареєструвавшись і отримавши номер, я зателефонував Йокубінасу. За півгодини він був у готелі, в холі другого поверху. Там ми зустрілися в присутності представника АПН, і я познайомив їх, незважаючи на те, що вони явно не були в захваті один від одного. Ми з Кестутисом вийшли з готелю й сіли в автобус, який привіз нас до багатоквартирного будинку на околиці міста, де він жив у однокімнатному помешканні. Через єдине вікно до кімнати проникало сіре світло похмурого дня, а стіни були голі, за винятком прямокутника з колючого дроту над диваном — на згадку про 17 років, проведених Йокубінасом у таборах.

Ми сіли за столик, і Кестутис налив мені філіжанку чаю. Розмовляли про долю литовців, і він сказав, що не дуже сподівається на те, що його покоління доживе до незалежності Литви. Але потім додав, ніби схаменувшись, що саме завтра — 16 лютого — річниця литовської незалежності.

О 17-й годині сутеніло. Ми вийшли з квартири Йокубінаса й поїхали автобусом до Старого міста, серця історичного Вільнюса —