Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

йдуть або надто швидко, або надто повільно. Вітер постійно змінює напрямок, спричиняючи інтенсивні головні болі та серцеві напади.

Незабаром після прибуття до колонії Морозова викликали на зустріч із представником КДБ. Той сказав, що якщо Морозов відмовиться від своєї дисидентської діяльності й напише доноси на інших дисидентів, включно з Юрієм Орловим — головою Московської Гельсінської групи, то він постарається влаштувати його скоріше звільнення. «Ви самі знаєте справжню природу Ваших друзів. Їх спонукає лише марнославство. Все, чого ми просимо у Вас, — це правда. Подумайте про себе та свою родину».

Спочатку Морозов вагався. Потім став зустрічатись із цим співробітником КДБ й обговорювати з ним терміни свого можливого звільнення, виправдовуючи своє спілкування з КДБ тим, що на волі зможе більше зробити для демократичного руху.

Проте із часом Морозов змінив свою думку і дійшов висновку, що його згода на ці перемовини була помилкою. Втім, КДБ і не збиралося відпускати Морозова. Там вирішили, що примусити його до публічного каяття можна посиленням тиску.

Морозова стали періодично саджати до штрафного ізолятора, іноді аж на чотири місяці. В ізоляторі він потерпав від голоду і холоду, а також від браку спілкування з людьми. І все ж таки після кожного звільнення він все одно відмовлявся писати доноси на інших дисидентів.

У 1984 році Морозова перевели до Чистопільської в’язниці. На цей час його стан так погіршився, що голод і холод у карцері могли легко призвести до потреби ампутації ніг, а це позбавило би КДБ засобів тиску на Морозова. Тож КДБ вирішив змінити свій підхід.

На здивування Морозова, йому несподівано дозволили носити цивільний одяг і навіть не голити голову. Коли він спитав про перегляд своєї справи, представники КДБ відповіли, що його заява розглядається на більш високому рівні. Морозов уперше дозволив собі таку розкіш, як надія. Він знав про свою хворобу і прагнув провести з родиною той час, який йому ще залишалося прожити. Він сподівався, що з огляду на його слабке здоров’я, КДБ звільнить його раніше.

У травні 1985 року в Чистопіль до Морозова приїхала група співробітників КДБ з Москви. Вони сказали, що дострокове звільнення можна організувати, але і він має «піти їм назустріч», написавши «правдиві» свідчення про своїх колег-дисидентів. Незважаючи на дедалі гірше здоров’я, Морозов знайшов у собі сили відмовитися. Тепер він зрозумів, що його ніколи не звільнять, і взяв вирішення своєї долі на себе.

У червні 1985 року він намагався повіситися, але в останню мить його вийняли зі зашморгу. Пізніше він позбавив себе життя за допомогою великої дози таблеток, які накопичував кілька років.

ПСИХІАТРИЧНІ ЛІКАРНІ

Ще одним полюсом невидимого світу були психіатричні лікарні, де політичних в’язнів знищували за допомогою ліків. Найчастіше для цього вживалися такі препарати: галоперидол, який відключав частину мозку; аміназин, який занурював жертву в напівступор; мажептил, який викликав гострий психологічний розлад; сульфазин, внутрішньом’язові ін’єкції якого спричиняли різке підвищення температури та нестерпний біль.

В’язнями таких лікарень були, як правило, пересічні люди, що вдавалися до вчинків, несумісних, на погляд режиму, з психічним здоров’ям, — наприклад, намагалися втекти з країни. На відміну від дисидентів, такі люди часто не мали жодного наміру робити політичні заяви, але, як і дисиденти, вони загрожували створеній режимом ілюзії одностайності. Тому мета лікування полягала в тому, щоб примусити їх визнати себе психічно хворими. Зрештою на це погоджувалися більшість в’язнів, бо альтернативою була остаточна руйнація їхньої психіки медичними препаратами.

Олександр Шатравка та його брат Михайло вийшли з автозаку у вузькому, яскраво освітленому проїзді між кам’яними будівлями й тепер стояли перед металевою брамою Дніпропетровської спеціальної психіатричної лікарні. За п’ять хвилин з’явилися санітар і жінка-лікар, а солдат, який супроводжував братів, вручив жінці папку з документами. Та кинула погляд на новоприбулих, розгорнула папку й почала вивчати її вміст. «Ви хотіли побачити світ, — сказала вона нарешті, — а скінчили тим, що прибули до нас. Гаразд, для початку треба поголити голови».

Шатравку з братом провели до внутрішнього двору лікарні. Перетнувши його, вони ввійшли до напівпідвального приміщення, яке було перукарнею. Після того, як братам поголили голови, їх розлучили, вочевидь збираючись помістити до різних відділень.

Шатравку передали іншому санітару, і той повів його до будівлі лікарні, а там — сходами нагору. Сходи були забрані металевими ґратами — мабуть, для запобігання самогубствам. Санітар відімкнув масивні двері, й вони потрапили до коридору, по обидві боки якого тягнулися замкнені палати. Через віконця Шатравка бачив щільні ряди ліжок і чоловіків із поголеними головами, які лежали, немов померлі, під білими простирадлами.

Шатравка старався роздивитися все якомога уважніше, аж раптом у коридорі пролунав гучний регіт. Це в кутку медсестра спілкувалася з двома санітарами. Помітивши Шатравку, вона перервала розмову й підійшла до нього.

«Кажи, що ти зробив», — наказала вона вимогливим тоном.

«Він разом із братом перетнув кордон до Фінляндії», — сказав санітар, який супроводжував Шатравку.

«Перетнув кордон? — перепитала медсестра. — А що б ти там робив? Ти б там сконав від голоду, рився б у смітниках. Чи в тебе було золото з собою? Ну, нічого. Ми тут тебе підлікуємо, і тобі не знадобляться жодні закордонні подорожі».

Шатравку завели до палати, де він ліг на вузьке ліжко та, виснажений поїздкою, заснув.

Наступного ранку він прокинувся від різких криків: «Гей, паразити! А ну, виходьмо вмиватися! Перша зміна — снідати! От наволоч, ти ж руки не помив!»

Шатравка спробував вийти з палати, щоби піти до туалету.

«Ти куди?», — спитав санітар.

«До туалету».

«Повертайся. Всі підуть разом. І ти маєш спершу спитати».

«Я не знав».

«Тепер знатимеш».

Сніданок складався зі шматка чорного хліба та тарілки прозорого супу з крихтою масла на поверхні, кількома скибочками погано почищеної картоплі та перловкою на дні.

Після сніданку вишиковувалася довга черга до столу з різними медпрепаратами, які пацієнтам давали жменями, а поруч стояв санітар, котрий стежив за тим, щоби всі таблетки були проковтнуті.

Потім пацієнти поверталися до палат, і тут Шатравка отримав першу пораду щодо того, як треба поводитися.

«За будь-яких обставин, — сказав йому один із пацієнтів, — не сперечайся з лікарями й не наполягай на тому, що ти здоровий. Це витлумачать як загострення твоєї хвороби».

Інший пацієнт спитав у Шатравки, за що він тут. Той сказав, що перетинав кордон.

«Нічого, вони тебе довго не триматимуть. П’ять років — і ти вільний».

«П’ять років?!» — перепитав Шатравка із жахом.

«А чого ти жахаєшся?