Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

де начальник в’язниці майже одразу його попередив: «Якщо поводитимешся тут так само, як на зоні, то життя у тебе солодким не буде». Проте, незважаючи на попередження, Анатолій відмовився підкорятися тюремним правилам. Його призначили плести сітки, але він робив це лише для того, щоб згайнувати час. Він відмовлявся виконувати норму. За це його посадили до карцеру, а коли Анатолія сильно побили охоронці, він оголосив безстрокове голодування.

Цьому голодуванню судилося стати суворим випробуванням, яке тривало шість із половиною місяців. Два тижні Корягін залишався в карцері без їжі. Час спливав повільно. Він думав про свій дім і дітей, про людське життя та його фізичні межі. Щоранку ті тюремники, що його побили, заходили до карцеру й питали: «Як справи? Як почуваєшся? Коли їстимеш? Навіщо ти це робиш?» Врешті-решт Корягіна перевели до камери, де піддали примусовому годуванню: між щелепами вставили розпірку й через трахею трубкою заливали до шлунка їжу. Цю процедуру проводили лише раз на чотири-п’ять днів, тож у Корягіна було постійне відчуття початку нового голодування. Поступово він втрачав сили, аж поки не настала мить, коли він уже не міг підвестися з ліжка.

Після цього тюремники почали застосовувати різні форми психологічних тортур. Вони вмикали радіо на всю потужність, і Корягін був змушений весь день слухати радянську пропаганду. Вони відкривали водогінні вентилі, щоби вода ревла в санвузлах, і йому здавалося, що він лежить під Ніагарським водоспадом. Оскільки він не міг вставати, до лазні його доправляли на ношах, і всю дорогу коридорами тюремники лаялися. Один казав: «Цього покидька треба викинути звідси на смітник». Інші додавали: «Чого ми його тягаємо? Пристрелити його та й позбутися цієї проблеми раз і назавжди».

У лазні Корягіна роздягали й занурювали в теплу воду. Охоронці часто відчиняли двері на вулицю, й понад підлогою розповзалося крижане повітря. Вони також залишали його після миття на ношах посеред тюремного двору — можливо, в сподіванні, що він захворіє на запалення легенів і помре природною смертю. Вони приносили до камери їжу й ставили її біля самого його обличчя. Нарешті, після шести тижнів голодування, Корягіна відвідав представник КДБ.

«Анатолію Івановичу, — сказав він, — як Ви довели себе до такого стану? Ви геть виснажені, Ви можете навіть померти. Чому не припинити все це? Давайте поговоримо і спробуємо знайти спільну мову. Чого Вам бракувало на волі? Чого Вам не жилося мирно і вільно? Ви були лікарем. Якщо Ви тут, то це тому, що Ви самі так хочете. Змініть свою поведінку, і я Вам гарантую, що ставлення до Вас теж зміниться. Все залежить від Вас».

Кадебешник чекав на відповідь Корягіна майже півгодини, але той так і не заговорив.

Незважаючи на примусове годування, Корягін за два чи три місяці втратив 40 відсотків своєї ваги. Це випробування він витримав, але ставав дедалі слабшим, аж поки від нього не залишилися практично шкіра та кістки, з набряками на тілі від нестачі білків.

Проте на цей час на Заході вже розгорнулася кампанія на захист Корягіна, його обрали почесним членом Всесвітньої психіатричної асоціації, і в КДБ вперше з’явилися підстави зберегти йому життя. Знаючи, що численні колеги Корягіна по в’язниці побоюються, що він помре, КДБ на сьомий місяць його голодування дозволило привести до камери Корягіна Генріха Алтуняна — його харківського друга і теж політичного в’язня. Алтунян сказав Анатолію, що всі політв’язні наполягають на його відмові від подальшого голодування. Корягін погодився не одразу, але за 2–3 дні він поставив адміністрації в’язниці три умови припинення голодування: побачення з родиною, виведення з голодування за допомогою безпечних медичних процедур і дозвіл Алтуняну залишитися в камері Корягіна. Начальство погодилося на ці умови й цього разу дотримало свого слова.

За два тижні відбулося побачення Корягіна з дружиною — перше за два роки, й вона була приголомшена змінами в його зовнішньому вигляді. Вони спілкувалися через скляну перегородку, й Галині здавалося, що вона дивиться на привид.

Анатолій розпитував дружину про події в Харкові, але коли намагався сказати щось про власне життя, охоронець його переривав: «Анатолію Івановичу, якщо Ви розповідатимете про в’язницю або про своє життя тут, ми припинимо побачення». В якийсь момент Анатолій показав на своє горло, натякаючи на своє примусове годування, але тюремник негайно підвищив голос: «Ми вже домовилися про це, Анатолію Івановичу!» Лише наприкінці двогодинного побачення Галині вдалося повідомити чоловікові про виступ західних психіатрів на його підтримку.

Після двомісячного перебування в тюремній лікарні, де Корягін одужував після свого голодування, його знову повернули до в’язниці. Але випробування його волі на цьому не завершилися.

Двадцять першого березня 1984 року чистопільські політв’язні оголосили одноденне голодування на знак протесту проти утисків, і кількох із них, у тому числі Корягіна, кинули до карцеру. Він негайно оголосив, що продовжить голодування до кінця свого тюремного терміну, тобто ще 14 місяців. Усе повторилося знову: впродовж двох місяців Корягіна годували через трубку, а на третій місяць його життя вже вдруге висіло на волосині. Одного дня до його камери зайшов співробітник КДБ і розповів Анатолію, що його син Іван став учасником якоїсь бійки в Харкові й міліція збирається звинуватити його в хуліганстві. «Вашого сина судитимуть. Його доля залежить від Вашої поведінки. Давайте поговоримо на цю тему». Проте Корягін знову відмовився від розмов із КДБ.

Після шести місяців насильного годування тюремники вдягай Корягіну кайданки, що затискалися на його руках, схожих на руки скелета. Це завдало йому нестерпного болю, й він плюнув одному з них в обличчя. Його негайно звинуватили в спротиві, й начальство зібралося знову віддати Корягіна під суд.

Втім, вийшло так, що перспектива суду врятувала йому життя. Як правило, перед судом в’язні проходили медичний огляд, і лікар, який оглядав Корягіна, порадив примусово годувати його двічі на день, щоби на суді він мав більш-менш прийнятний вигляд. Суд виніс вирок — ще два додаткових роки в колонії, а після цього тюремники знову стали годувати Корягіна раз на 4–5 днів. Однак того додаткового харчування, яке він отримував перед судом, вистачило, щоби його життю більше нічого не загрожувало.

У червні 1985 року, відбувши свій термін у в’язниці, Корягін прибув до трудового табору «Перм-35». Він припинив своє голодування і був поміщений до табірної лікарні, де познайомився з Василем Овсієнком, українським націоналістом. Той розповів Корягіну, що чув про його тривалі голодування, й повідомив про смерть Василя Стуса, Олекси Тихого та Валерія Марченка. Всі вони померли після тривалого перебування в