Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Корягіна зупинилася перепочити й раптом почула позаду якийсь стукіт. Вона повернулась і побачила, що її наздоганяє дідуган на візку, запряженому конем. У візку стояли бідони, які він віз до табору — мабуть, для відходів. Під’їхавши ближче, візок зупинився, і Галина спитала старого, чи не підвезе він її до табору. Той погодився й навіть допоміг їй завантажити сумки.

«Звідки в російських жінок стільки сил? — сказав дідуган. — Кажуть, що жінки — слабка стать. А бач, скільки сумок доперла на гору. Та ще й на підборах. У гості їдеш?»

«Так», — відповіла Корягіна.

«Чоловік?»

«Так».

«Політичний?»

«Не зовсім. Я не знаю, як пояснити».

«Мабуть, шукав правду і знайшов щось не там, де треба. Вони цього не люблять. Тут у таборі повно розумних, і завжди було. Тут їх називають демократами. Вони на все готові заради правди. Тільки кому ти її доведеш, цю правду? А скільки йому дали?»

«Сім. І п’ять років заслання».

«Отакої! Це ж стільки води спливе. Роки не повернеш. Та ще й здоров’я. Звідси ніхто ще не вийшов здоровим. Та й тобі стільки лиха... Діти є?»

«Троє синів».

«Троє? А ким він працював?»

«Психіатром».

Старий спантеличено подивився на Корягіну.

«Чого ж йому не вистачало, що він правду став шукати?»

«Він шукав правду і говорив правду, діду. Він казав, що психічно здорових людей запроторюють до спеціальних психлікарень, що з них глузують і поводяться як із хворими».

«Навіщо їх туди запроторюють?»

«Щоб їх не судити — як Ви кажете, за політику і за правду. Вони вважають, що психічно нормальні люди не можуть виступати проти влади, що так можуть робити лише психічно хворі. Мовляв, незадоволених політикою людей у нас немає, є просто хворі».

Старий, схоже, був ошелешений.

«Та чого ж він добився? Йому присудили дванадцять років, а кажуть, що заслання ще гірше, ніж табори».

«Що я можу сказати? Лише одне: будь-який вчинок, зроблений людиною заради блага іншої людини, не є марний, тим більше, коли його роблять самовіддано, за наказом серця».

Старий замовк, а потім, коли вони спускалися з пагорба через густий ліс, заговорив про своє життя. У селі, сказав він, ніхто нічим не переймається. Куди не подивишся — скрізь байдужість і пиятика. Сусіди безперервно п’ють і б’ються.

Зрештою Корягіна потрапила до управління трудової колонії «Перм-37», де її прийняв співробітник КДБ.

«Я вважаю важливим, — сказав він, — що ми намагаємося переконати Анатолія Івановича стати на шлях виправлення. Якщо він це зробить, гадаю, ми зможемо переглянути вирок і, можливо, відправимо його працювати на “хімію”. Подумайте про тривалу розлуку з Вашим чоловіком і про те, як це вплине на ваших дітей і на матір Анатолія».

«Як я, на Вашу думку, маю переконати його?»

«Ви жінка».

«Я приїхала сюди не для того, щоб умовляти свого чоловіка покаятися в якихось неіснуючих гріхах. І не маю наміру шантажувати його своєю жіночою слабкістю. Анатолію немає в чому каятися».

Переконавшись у своїй нездатності схилити Галину на свій бік, офіцер КДБ відпустив її, і невдовзі вона зустрілася з Корягіним.

Анатолій був вражений, побачивши дружину, і ледь міг говорити, а Галина не змогла стримати сліз. Нарешті, коли вони трохи заспокоїлись, Анатолій розповів про умови в таборі. Начальство, сказав він, робить усе можливе, щоби спровокувати в’язнів на вчинки, які формально виправдовували би покарання. Хліб роблять із черствих залишків, які перемелюють і випікають повторно. В’язні його майже не їдять, знаючи, що він не має жодної поживної цінності. Впродовж усього літа практично не дають жодних овочів і фруктів, навіть цибулі або часнику. Ті, хто перебуває в таборі більше року, страждають від захворювань шлунку та нирок, а також від жахливої нестачі вітамінів. До самого Анатолія у начальства особливе ставлення. Його примусили носити смугасту робу та займатися прибиранням у забороненій зоні між мурами табору, де за будь-який зайвий рух у нього стрілятимуть без попередження.

«Я не прагнув досягти якоїсь великої мети, — говорив він. — Я просто відчував свою відповідальність як лікар, який має запобігати зайвим стражданням. Мені була нестерпною думка, що професію, до якої я належу, використовують не в гуманних цілях, а як засіб покарання людей. Тепер вони роблять усе, що може зламати мою волю. Якщо їм почне це хоча б трохи вдаватися, це буде кінець. Я тоді не зможу поважати самого себе».

Невдовзі після побачення з дружиною становище Анатолія різко погіршилося. Наприкінці жовтня Олег Михайлов, викрадач літака, почав нападати на інших в’язнів і часто жорстоко бив їх. На протести людей начальство не реагувало, і невдовзі стало зрозуміло, що Михайлов є просто знаряддям у руках адміністрації.

Корягін вирішив організувати страйк на табірному підприємстві з вимогою усунення Михайлова. Страйк тривав два тижні. Корягіна та ще десятьох в’язнів посадили до карцерів. Карцер у таборі «Перм-37» фактично був бетонною холодильною камерою площею в 3,2 квадратного метра.

Впродовж п’ятнадцяти днів Корягін потерпав від голоду й безсоння, вештаючись карцером у якомусь заціпенінні. Подекуди він провалювався в сон, але майже одразу прокидався від холоду. Під кінець терміну перебування в карцері його викликали до управління колонії на розмову з двома співробітниками КДБ. «Анатолію Івановичу, — сказав один із них, — у Вас була хороша робота, сім’я, діти. Що Вас спонукало зайнятися антирадянською діяльністю? Ви зробили помилку. Якщо Ви це визнаєте, все може владнатись».

«Я не розмовляю з агентами КДБ, — сказав Корягін, — і раджу вам відмовитися від подальших спроб».

Після цього Корягіна на шість місяців посадили до табірної в’язниці. Умови там були кращі, ніж у карцері. Він сидів у камері, а не в бетонній коробці, а замість нар тут було ліжко. Харчів теж було трохи більше. Проте, за винятком виходу на зарядку, Корягін не міг залишати камери.

У квітні 1982 року термін його перебування у в’язниці завершився, але до табору його не відпустили. Навпаки — дали ще два додаткових терміни в карцері за відмову спілкуватися з КДБ. Із карцеру Корягін вийшов лише в травні.

Повернувшись до колонії, він виявив, що робочі норми на заводі підвищено, а в’язнів кидають до карцеру за першої-ліпшої нагоди. Коли ув’язнені відповіли на це голодуваннями, Корягін приєднався до них, і це спонукало адміністрацію посилити тиск на нього. Тринадцятого липня 1982 року він постав перед судом за непокору й отримав вирок — три роки в Чистопільській в’язниці.

За тиждень Корягіна залізницею привезли до Чистополя,