Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Нічого більше не довідавшись у Кирилові, ми повернулися до Вологди.

Ранок понеділка був похмурий. Коли ми з Енді пішли по магазинах, щоби здобути якесь уявлення про стан продовольчого постачання, вулиці були вже заповнені людьми. У магазині на проспекті Миру не було ні м’яса, ні масла, ні молока. Я спитав продавчиню, чи буває тут масло.

«Іноді буває, — відповіла вона, подумавши. — Рідко, але буває. Зайдіть пізніше».

На колгоспному ринку продавалося трохи свинини та сала. Я порозмовляв із колгоспниками, а Енді їх фотографував. Але тут раптом з’явилися двоє молодиків підозрілого вигляду і почали перешкоджати Енді. Колгоспники швидко припинили розмову.

Повертаючись до готелю, ми поговорили ще з літньою продавчинею в центральній книгарні. «Так, проблеми є, — сказала вона, зітхаючи. — Але й Москву не за один день побудовано. Ми оптимісти. Ми стали першою соціалістичною країною в світі. Є проблеми, але ми вважаємо, що будь-які труднощі можна здолати».

Вечеряли ми в готельному ресторані, де до нас приєдналася Люба — викладачка англійської мови. Ми спитали її про ситуацію з продовольством у Вологді.

«Існують проблеми тимчасового характеру, — відповіла вона, — але порівняно з тим, що ми пережили під час війни, якісь перерви в постачанні нікого не хвилюють».

Наступного дня ми знову пішли до середмістя Вологди, де спробували (цього разу успішніше) поспілкуватися з перехожими, а потім вирішили поїхати за 130 кілометрів, до Череповця, де розташований великий металургійний комбінат.

Дорогою ми розмовляли зі своїм водієм, який на наші запитання про ситуацію з продуктами зауважив, що якщо люди хочуть м’яса, вони можуть поїхати по нього до Москви. Підприємства, сказав він, організують «подорожі за ковбасою». Офіційна мета таких поїздок — відвідання музеїв чи мавзолею Леніна, але люди проводять там час, скуповуючись у московських крамницях.

«Хіба не дивно їхати до Москви купити м’ясо, вироблене у вашій власній області?»

«Столиця є столиця», — відповів він.

Ми в’їхали до Череповця, проминаючи острівці закопчених дерев’яних будинків в оточенні куп вугілля та залізничні сортувальні станції і врешті зупинилися в кварталі житлових п’яти-поверхівок. Зайшовши до продуктового магазину, ми запитали продавчиню, чи очікується масло.

«Ми масла більше не отримуємо», — відповіла вона тужливо. Тоді я спитав про м’ясо. Вона похитала головою й сказала: «М’яса взагалі не завозять». В іншому магазині молоко продавалося лише для дітей віком до 2 років, але продавчиня сказала, що після 11-ї ранку ніде в Череповці неможливо вільно купити молоко.

Проте всім цим народ, здавалося, не переймався.

«Якось перебуваємося, — сказала нам одна жінка на вулиці. — Хтось добуває продукти на ринку, хтось — у їдальні, хтось — через знайомства. На Заході крамниці повні, а вдома нічого немає. А тут у крамницях — нічого, а вдома є все».

Наступний ранок у Вологді був хмарним. Я рано вийшов із готелю на прогулянку, і коли зупинився подивитися, як робітники кидають у димне багаття колоди від старого розібраного будинку, до мене підійшов якийсь незнайомець і почав кричати, що я приїхав до Вологди, щоби «поливати її брудом». Повернувшись до готелю, я почув від Енді, що якийсь перехожий теж на нього лаявся. Пізніше, коли Енді збирався сфотографувати довгу чергу перед молочною крамницею, якийсь молодик став просто перед об’єктивом, і що більше Енді намагався його обійти, то активніше він маневрував, затуляючи камеру.

Ми пішли звідти й попрямували до мерії, де нас прийняв сам мер Вологди Володимир Парменов. Він визнав, що певний дефіцит продовольства існує, але звинуватив у цьому погані погодні умови, які знищили врожай, а також напружену міжнародну обстановку.

«Наш народ розуміє, що див не буває, — сказав він. — Усі пам’ятають Велику Вітчизняну війну, коли не було родини, в якій когось не оплакували би. Жодна країна в світі не постраждала так, як Радянський Союз».

Після відвідин мерії ми вийшли на бруковану площу, де зупинили двох стареньких сестер і спитали, де у Вологді можна купити масла. Вони сказали, що його в продажу немає, а потім, помітивши наш акцент, спитали, звідки ми. Ми відповіли, що є американськими кореспондентами.

«Чому Америка нам погрожує?» — спитала одна із жінок.

«Америка не погрожує вам», — сказав я.

«Тоді навіщо ви створюєте нейтронну бомбу?»

У цю мить якийсь неохайний підліток, ставши між нами та жінками, сказав, указуючи на мерію: «Якщо ви хочете інформації, то вам потрібно туди». Та самовпевненість, із якою підліток до нас звертався, змусила обох жінок швидко завершити бесіду.

Увечері ми спакували речі та вирушили на вокзал. Побачене там лише посилило враження якоїсь космічної пасивності. У напівтемряві зали очікування єдиними спалахами кольору були червоні погони військових. У кріслах із прямими спинками люди сиділи, склавши руки, заплющивши очі, з мішками картоплі біля ніг, і були схожі не на пасажирів, а на якийсь вантаж, що пересилається до іншого місця призначення певною невидимою силою, яку вони не здатні ні контролювати, ні зрозуміти.

Ілюзія одностайності у Вологді була типовою для будь-якого радянського міста, і враження цілковитої відсутності незгодних лише підсилювало нашу впевненість у тому, що ці межі свідомості встановлені режимом. Проте основою творення реальності залишалися репресивні установи — трудові табори та психіатричні лікарні.

На просторах величезної країни місця ув’язнення складали невидимий, але всім відомий, світ і формували характер видимого світу в таких містах, як Вологда.

ТРУДОВІ ТАБОРИ

Першим полюсом цього невидимого світу були табори для політв’язнів, де людей виснажували примусовою працею та піддавали постійним моральним знущанням. За найменшу спробу протесту проти порушення своїх прав в’язня запроторювали до карцеру — кам’яного мішка, де раціон харчування дорівнював повільній смерті від голоду.

Оскільки будь-яка вільнодумна людина була потенційною загрозою тій ілюзії одностайності, що становила основну гарантію стабільності держави, мета цих таборів полягала не просто в покаранні дисидентів, а й у примушенні їх до відмови від політичної діяльності. В’язні зазвичай опирались, але тиск був безжальний і невпинний.

Якось дощового осіннього ранку Галина Корягіна вийшла з уральського села Половинки. З двома сумками продуктів у руках і наплічником за спиною вона стала підніматися розгрузлою дорогою на пагорб. Вона йшла повільно, часто зупиняючись і ставлячи свої сумки в багнюку. Нарешті вона досягла вершини пагорба і побачила вдалині серед лісу вежі кинутої копальні.

Біля цієї копальні розташований трудовий табір, в якому був ув’язнений чоловік Галини Анатолій. З моменту його арешту минуло дев’ять місяців, і це мало бути їхнє перше