Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

політв’язнів, щоби заповнити три табори. Мабуть, вони збираються закрити один чи два табори. Тридцять п’яту зону, ймовірно, залишать».

«І вони ось так просто вас звільнили? — спитав емігрант. — Не через слідчий ізолятор?»

«Саме так», — сказав Волохонський.

«І на яких умовах?»

«Умова для всіх була одна. Ми мали заявити, що не займатимемося антидержавною діяльністю, хоч ніхто і не визнавав, що ми колись нею займалися. Після цього, сказали, прокурор від імені Верховної Ради видасть постанову про помилування. Ну, і спитали нас, хто чим займатиметься після звільнення. Тут уже кожен казав своє. Потім нас привезли до Чусового. Вокзал був у суцільному оточенні, але нам дозволили вільно пройти, й посадили на потяг».

Слухавку знову взяла москвичка. «Я приходжу додому, а мені кажуть: сядь, щоби не впасти. На тебе чекає Волохонський».

«Гадаю, — сказав Євдокимов, — що це лише початок процесу. Треба тільки бути розумними й сподіватися на краще...»

Ця телефонна розмова Волохонського та Євдокимова стала передвісником кінця радянської системи.

На відміну від інших тираній, які вимагали лише покори, радянська система створила світ облудних, уявних образів, який став потужним знаряддям психологічного домінування і забезпечив режимові можливість правити з мінімальним застосуванням брутальної сили.

Вранці 1 травня на Червоній площі в Москві з гучномовців лунали марші, а на площу заходили колони демонстрантів із гаслом: «Рішення XXV з’їзду партії — в життя!», а за ними — шеренги спортсменів із прапорами та паперовими квітами. Коли всі були на місці, на площі миттєво настала тиша. Члени Політбюро стали підніматися сходами на мавзолей Леніна, а молодь — розмахувати прапорами й вигукувати вітання, аж поки всі члени Політбюро не з’явилися нагорі. Тут демонстранти почали відбивати такт тисячами червоних прапорів й скандувати і «Слава СРСР!»; «Слава радянському народу!» Після цього вони рушили з площі, йдучи в ногу й вимахуючи прапорами, а на площі з’явилися пересувні платформи місцевих підприємств і юрби решти учасників демонстрації з прапорами, квітами, повітряними кульками й портретами Леніна і Брежнєва.

Ця першотравнева демонстрація була наочним прикладом того, як у Радянському Союзі міф завжди обертався реальністю, а реальність розчинялася в міфі. Ця демонстрація була жорстко контрольованою, але в світлі ясного ранку було легко уявити, що це й справді стихійний прояв народної підтримки режиму.

До створення Радянського Союзу було загальновизнаним, що єдиним способом перевірки наукової гіпотези є практичний досвід. Однак разом зі спробою трактувати марксизм-ленінізм як науку ситуація змінилася. Замість порівняння ідеології з дійсністю, що піддається спостереженню, дійсність почали фальсифікувати, щоби вона узгоджувалася з ідеологією, і цей процес цілком відповідав певній космології, де будь-які поняття, здобуваючи своє незмінне значення аж ніяк не з трансцендентної сфери, тлумачилися лише як віддзеркалення мінливих «потреб» робітничого класу.

Цьому режимові вдалося створити фіктивний світ тому, що він мав справу з народом, який носив у собі потаємний страх, і тому боявся відкрито висловлювати свою незгоду. Те, що більше не існувало масового терору, не мало значення. Кожний громадянин знав, що вільне висловлення власної думки карається, й цього було достатньо для впливу на поведінку людей у країні, де за відсутності гарантованих прав кожен відчував себе залежним від милості влади.

Коли цей режим у 1987 році випустив на волю політичних в’язнів, люди й справді почали позбуватися страху. Як наслідок, світ облудної видимості, що породжувала ілюзію одностайності, почав потроху руйнуватись, а зрештою і валитися, що робило його крах, як і крах системи, якій він був опорою, практично неминучим.

ВОЛОГДА, ЖОВТЕНЬ 1981 РІК

Ілюзію одностайності створювали в кожному радянському місті. Ми з Ендрю Нагорські, кореспондентом часопису Newsweek, вийшли з вокзалу і пішли через площу до готелю «Вологда». Зареєструвавшись і розпакувавши речі, ми вирушили на прогулянку містом, в якому поєднувалось старе й нове. Бетонні п’ятиповерхівки межували з напіврозваленими рубленими будиночками в оточенні беріз і високих бур’янів. Приблизно за десять хвилин ми дійшли до середмістя, яке нагадувало розважальний парк початку XX століття — вздовж головної вулиці стояли магазини з овальними вітринами, прикрашені рельєфами та колонами. Втім, цього недільного ранку центр був майже безлюдний, тож ми вирішили взяти таксі до Кирило-Білоцерковського монастиря, розташованого за дві години їзди. Звідти ми поїхали до Кирилова, відокремленого від монастиря невеличким парком.

Відвідати Вологду ми вирішили ще й тому, що вона була батьківщиною вологодського масла — найкращого в Радянському Союзі, й звідси було логічно писати про дефіцит продуктів у Росії. Крім того, люди північної Росії були відомі своєю терплячістю, і ми хотіли подивитися, чи не втрачають вони цієї терплячості в ситуації, яка вочевидь погіршувалась.

У Кирилові ми пішли однієї з вулиць, аж поки не натрапили на неохайну двоповерхову цегляну будівлю торговельних рядів. Ми зайшли до крамниці, над якою була вивіска «М’ясо». Там у напівтемряві стояли в довгих чергах жінки з авоськами, а на прилавках не було ніякого м’яса — лежали лише великі брили замороженої тюльки. На прилавку з маслом масла також не було — лише кілька пачок маргарину.

Я спитав у літньої жінки в черзі, чи можна тут купити масло.

«Масло? — перепитала вона, дуже здивувавшись. — Яке масло? Масла немає».

Раптом десь позаду нас хтось вигукнув: «Хто сказав, що немає масла?» Старенька, з якою я розмовляв, зблідла, а я став записувати, що відбувається. «Що Ви пишете?» — спитав чоловік у чорній шкіряній куртці, який тепер стояв між нами.

«А не пішов би ти?» — запропонував я з роздратуванням.

«Я зараз міліцію покличу», — сказав він, розлютившись. І, повернувшись, вийшов із крамниці.

Ми знову спробували поговорити зі старенькою, але тепер вона була налякана. «Я нічого не знаю», — сказала вона.

Ми пішли до овочевого магазину, де не було свіжих овочів, лише морква у великих контейнерах, капуста, цибуля та буряк. Ми стали дивитися, кого б розпитати, аж тут до магазину зайшов ще один чоловік у чорній шкіряній куртці. Щоб уникнути нової сутички, ми вирішили піти.

Надворі починало сутеніти. Над довколишніми полями засніжило, стало холодніше, в небі західне сонце окреслювало помаранчевими контурами темні хмари. Ми пішли далі вулицею, більше схожою на потік багнюки, й прийшли до молочної крамниці, де люди з бідонами стояли в черзі за розливним молоком. Я спитав стареньку із черги, чи можна в цій крамниці купити масло.

«Ні, синку, — відповіла вона, — масла немає, лише маргарин».

Раптом звідкись виринув чоловік середнього віку і почав лаятися, повторюючи слово «сметана». Щоби не створювати