Симона Вілар - Сповідь суперниці

він вивищив мене, дав мені відповідну посаду в управлінні графством, що ж, може, тоді я б і змінив свою думку про нього. Хоча… Нічого я не прагнув більше, ніж посісти його місце.

І я почав шукати помилки Едгара. Звичайно, в нього, як і в будь-якого вельможі, не могло не бути зловживань. Але король Генріх не дурний, він розумів, що на святих серед своїх васалів розраховувати не може. І мені слід було вишукати щось, аби серйозно зганьбити графа. Я почав роз’їжджати по всьому графству, вивідувати, випитувати. Так я дізнався: деякі нормани невдоволені, що їх ставлять нарівні з саксами. Але у наш час це вже не мотив. Генріх Боклерк сам прагнув протегувати обом народам, і вивищення самого Едгара було доказом цього. Потім я дізнався, що красень-граф підтримує стосунки з тамплієрами, а цей Орден напівченців-напіввоїнів, уже не раз викликав підозри в Генріха.

Чимало цікавого я дізнався й від абата Ансельма. Цей прелат повідав мені про події заколоту минулої зими. Причому, вислухавши все у викладі Ансельма, я зрозумів, що Едгар далеко не безгрішний у цьому питанні. Він не покарав жодного з саксонських бунтівників, і якщо врахувати, що головну призвідницю заколоту, ту саму Гіту Вейк, навіть вивищив, то вже це можна подати королю, як особисту зацікавленість його зятя сакса.

Була ще й дивна історія з пійманням Гая де Ампера. Цей лицар був у розшуку, і емісари короля раз у раз прочісували англійські графства, щойно ширилася чутка, що сер Гай з’явився. Ніби бачили його і в Норфолку. Причому, Едгар тоді повівся трохи дивно — зафрахтував судно в порту , й воно стояло без діла, поки несподівано не відбуло з єдиним пасажиром на борту, який був підозріло схожий за описом на розшукуваного ізгоя.

Було важливим і те, що Едгар тримав руку Стефана Блуаського. І як же я жалкував, що свого часу пустив усе на самоплив, мало прислухаючись до того, що доносила Клара. Тепер я лише марно намагався випитати щось у цієї шльондри, бо Клару не цікавило нічого, окрім її закоханості в муляра Саймона. А оскільки він отримував чималеньку платню, Клара мріяла оженити його на собі.

Шукаючи причину, як би нашкодити Едгару, я звернув увагу навіть на ринок під стінами Гронвуда. Річ у тому, що дозволи на відкриття ринків — прерогатива короля. А Едгар протегував не тільки торгу, але й ринкам у Ай, у Східному й ще в декількох містечках, звідусіль отримуючи платню. Але робити це без спеціальної ліцензії, — обходити закон. Проте Едгар таки королівський зять, а рідні багато що пробачається. Ну сакс штрафом у казну — стільки грошей має, що з нього не убуде. Ось якщо скарга йтиме від Бертради…

І я повернувся до того, з чого почав, — слід було постаратися посварити подружжя. Проте за час їхнього спільного життя в Гронвуді, у стосунках позначився якийсь штиль. Едгар часто бував відсутній, графиня залишалася тут пані, віддавала накази, влаштовувала прийоми. Інколи, стомившись від свят, просто гаяла дні, як ґречна дружина, за вишиванням. З голкою і нитками вона вправлялася не гірше, ніж Едгар із метанням ножів. (Особисто я, скільки не вправлявся, так і не досяг у цьому подібної майстерності, й мене брала досада, коли мої лицарі з захопленням обговорювали дивовижну спритність графа).

Отже, Бертрада вишивала. І настрій у неї в такий час був найкращий. Як тут розворушити її, налаштовуючи проти чоловіка?

Тоді я вирішив зробити довідки про датську дружину Едгара, Гіту Вейк, яку називали в околиці Феєю Туманів. Проте, як виявилося, розшукати колишню пасію графа було не так і просто. Вона жила в болотистому краю фенленда, майже нікуди не виїжджала, ні з ким не спілкувалася. Але я вивідав, що саксонка кожної неділі відвідує церкву Святого Дунстана у фенленді. І вирішив поїхати туди. Ну хоча б аби переконатися, чи така вродлива горезвісна Фея Туманів.

Я взяв у поїздку своїх приятелів, Герівея Брітто, молодого Ральфа де Брійара і дужого Теофіля. Я зацікавив їх знайомством із прекрасною бунтівницею, адже досі ми вважали, що жодна з цих бляклих саксонок не гідна й черевички шнурувати красуні Берт. Подивитися на її суперницю цим паливодам було цікаво. Та й мандрувати разом було не так небезпечно, бо після нашої витівки в селищах, про лицарів графині ширилася кепська слава. Я б не наважився самотою заглиблюватись у фени.

Уже давно настав листопад, день, коли ми виїхали, видався вогкий, холод пробирав до кісток. Ми найняли провідника у найближчому селищі, і той вів нас, як запевняв, найкоротшою дорогою, тобто цілковитим бездоріжжям.

Церква постала перед нами як примарне видиво. Убога така церква, зі скособоченою дзвіницею, стояла біля самісінької води. Проте біля берега ми побачили чимало човнів-плоскодонок, а до корча на мису було прив’язано кілька коней. Одна кобила відразу привернула нашу увагу — біла, струнка, з гнучкою шиєю, маленькою породистою головою, легкими ногами.

Я перезирнувся зі своїми супутниками.

— Повія Едгара вже тут. Хто б іще міг мати такого прекрасного коня?

На початок служби ми спізнилися і ввалились у церкву, коли священик уже починав таїнство євхаристії. Наша поява викликала сум’яття, прихожани почали неспокійно озиратися.

Церква всередині виявилася ветхою. Лише колони, що підтримували крокви, були нові, зі світлого дерева з різьбленням. Якби не вони, здавалося б, що крівля ось-ось осяде на голову. Але прихожан тут зібралося досить багато. Жінки й чоловіки стояли купкою, без поділу на жіночу та чоловічу половини. Здебільшого тут зібрався простолюд, проте ближче до вівтаря я розгледів дві пари з вигляду шляхетні — про це свідчили й почесне місце, і їхній дорогий одяг. Я роззирався з легким подивом. Чомусь вважав, що Гіта Вейк повинна прибути сама. Невже ми прорахувалися, її сьогодні немає, а біла кобила належить комусь іншому?

Нудьгуючи, я неуважно стежив за ходом служби. Священик — справжній сакс: солом’яне волосся, борода стирчить навсібіч — готував хліб і вино для перетворення. Потрібні слова вимовляв непоганою латиною, проте коли звертався до пастви, говорив виключно місцевим діалектом, і я нічого не міг зрозуміти. Це почало мене дратувати.

— Агов, преподобний! Ану провадь службу так,