Симона Вілар - Сповідь суперниці

Гронвуд ще пах свіжим вапном, оліфою і деревиною, але який він був прекрасний! Ці різьблені кам’яні склепіння, ці напівкруглі арки, кручені колони, гвинтові сходи, це приголомшливе центральне вікно з вітражами, здатними змагатися з найзнаменитішими соборами Європи!

Остаточно добудовано було тільки головну вежу — донжон. На масивні стіни, які обступали цитадель, каменярі ще підіймали вантажі, чувся стукіт кельм. У зовнішніх дворах скрізь громадилися купи щебеню, корита з розчином вапна. Проте було легко уявити, який вигляд матиме Гронвуд, коли роботу буде закінчено. В центрі — величний донжон, гігантська шестикутна вежа, кожен із кутів якої вінчають навісні дозорні башточки. Довкола донжона — внутрішній дворик із садом, плацом для навчання вояків і каплицею. Далі — внутрішня фортечна стіна, чиї куртини[49] сполучають круглі вежі з приміщеннями для гарнізону та іншими службами. Друга стіна, трішки нижча, але така само масивна, охоплює величезний простір зовнішнього двору, де розташовані помешкання челяді, господарські споруди, скотарні, псарня і голубівня. У велетенській надворотній вежі закріплено ланцюги надворітного мосту, перекинутого через наповнений водою рів, за ровом височіє земляний вал, увінчаний частоколом із загострених колод.

Таким чином, донжон був оточений трьома майже нездоланними лініями оборони, а зовні, за стінами замку, шуміло невелике містечко — з тих, які зазвичай виникають навкруг подібних твердинь. Тут уже мешкали будівники з сім’ями, ковалі та каменярі, а по неділях сюди з’їздилися околишні жителі на торги, й тут виник ринок.

І ось я цілісінькими днями блукав замком, усе оглядав, розпитував, навіть своєю зацікавленістю викликав прихильність головного будівника Гронвуда муляра Саймона. Гронвуд-Кастл, пояснював він, буде замком-фортецею, але зі всіма зручностями і нововведеннями, починаючи від камінів із димарями до відхожих місць із окремою системою каналізації. Додайте до цього розкішні оздоби — дубові панелі на стінах, затишні ніші вікон, галереї на витончених підпорах, а ще пишноту обстановки, всі ці килими, інкрустовані меблі, м’які перини — і ви зрозумієте, що я відчув, опинившись у Гронвуді. Це був замок моєї мрії, замок, за володіння яким я віддав би півжиття. І належав він вискочці саксу, якому б лишень свиней розводити й дихати димом під очеретяними стріхами.

Я не можу пояснити, що сколихнулося у моїй душі. Гронвуд… Це було, як перше кохання, як пожежа в крові. І це при тому, що зовні я був абсолютно спокійний. Навіть ніби поринув у себе. І все роздумував: чому ми — я і сакс Едгар — опинилися в такому нерівному становищі — він пан, а я — підлеглий. Проста випадковість, успіх — і ось він зять короля, граф Норфолк і власник замку, в який я закохався з першого погляду. Але успіх — річ мінлива. Мені доводилося знати сеньйорів, які топтали ногами смертних, а вмирали в темниці. І я дав собі слово, що стану злим фатумом Едгара, зроблю все, аби скинути його.

І ключ до цього — Бертрада. Саме вона витягла його з болота й прославила. Але тут у мене була певна перевага — я користувався її довірою, а він — ні. Звісно, Бертрада — його дружина й вимушена коритися. Але в цьому була й проблема — Берт не бажала жити в послуху. А після того, як переконалася, що в Гронвуді нема ніякої суперниці, її закоханість до чоловіка знову розтанула. Я бачив, якою роздратованою була графиня після першої їхньої ночі в Гронвуді. Помітив це й Едгар, дивився на дружину з подивом. Знову між подружжям почалися чвари.

Прагнучи у всьому підтримувати Бертраду, день при дні я розпалював її невдоволення. Якось Едгар попросив дружину бути трохи привітнішою з його байстрюком Адамом. Проте Бертраду від погляду на хлопчиська вивертало від огиди.

— Бракувало ще, аби я втирала шмарклі цьому виродку сарацинки!

— Легше, Берт, ти повинна бути поблажливішою до Адама, принаймні, в присутності його батька.

— Ти так вважаєш?

Кров Христова! Ну й красунечка була Бертрада, коли запитувала про це у мене!

Я пояснював:

— Ви з графом Норфолком одружені вже понад два місяці, спите разом, а ти й досі не черевата. Адже наш саксонський вельможа чекає-не дочекається, що ти понароджуєш йому цілий виводок синів. Коли вже ти поки що не виправдовуєш його надій, то маєш бути люб’язнішою з його нащадком.

Та я ж бо знав, наскільки Берт не зносить дітей. І від моїх слів вона так і спалахувала, скаржилася на свою жіночу долю, на докучання чоловіка, і, повірте мені, лагідною з Адамом її навряд чи можна було назвати.

Проте Едгар невдовзі щось запідозрив чи вирішив нарешті, що наша близькість із Берт не відповідає її становищу, і відтоді почав робити все, щоб ми бачилися якомога рідше. Водночас ані мені, ані моїм людям не було доручено жодної справи, і це був очевидний натяк на те, що ми, сорок міцних воїнів, по суті, їмо свій хліб дарма.

А потім ми й самі вчинили помилку: якось напилися з нудьги та добряче нашкодили в одному з його сіл. Побили сільського старосту, зґвалтували жінок, підпалили кілька хлівів. Коли відійшов хміль і ми зрозуміли, що накоїли, було запізно. Граф викликав мене і насамперед холодно повідомив, що ми не завойовники, а його обов’язок — стежити за порядком. З нашої платні буде утримано суму, необхідну для покриття збитків, але якщо подібне повторитися, нас негайно вишлють із графства.

Проте, закінчив несподівано миролюбно:

— Ти не дурний хлопець, Гуго, розумієш, що терплю я вас тільки заради графині, але рано чи пізно, мені доведеться вирішувати, що з вами робити. Декого таки вишлють, але тих, кого я визнаю гідним служби, наділю землею, вони зможуть утримувати себе самі, й з’являтимуться на службу тільки за викликом. Отже, доклади зусиль — і ти цілком зможеш знайти своє місце.

Своє місце! Я мало не завив. Що мені пропонував цей сакс!? Щоб я став дрібним поміщиком — а це те, чого я хотів найменше. Ось якби