Симона Вілар - Щаслива суперниця

Які асоціації виникають у вас, коли чуєте вислів: «Життя — це боротьба»?
За що в цьому світі варто боротися?
Герої Сімони Вілар вкотре доводять, що боротися варто лише за кохання.
Ви в цьому переконалися, коли читали першу частину драматичної оповіді — роман «Сповідь суперниці». І хоча виявилося, що одна з двох непримиренних суперниць виборола головний приз — серце прекрасного лицаря, чи можна її назвати щасливою? Адже ненависть тієї, що програла, росте і шириться, не знаючи меж. Тож боротьба точиться з новою силою. Тепер щасливій суперниці доводиться боротися за власне виживання.
Напруга зростає з кожною сторінкою. Ми не встигаємо полегшено зітхнути, коли героїні вдається вистояти в черговому смертельному поєдинку, як на неї чекає нове випробування — страшніше за попереднє.
І коли дочитуємо до кінця, зітхаємо: «І справді, життя — це боротьба… Та яка ж тяжка!»
Але виграє не той, хто сильніший, а в кому більше мужності й людяності. Це довела тендітна, але незламна героїня нового роману Сімони Вілар.

Травень 1134 року.

Я знову повертався зі Святої Землі, куди відбув у справах Ордену півтора року тому. І нині у мене перед очима ще стояли курні смерчі на шляхах до Назарета, жовті пагорби Єрусалима, вервечки верблюдів і сутички з грабіжницькими загонами атабега Зенги Кровожера.[1] І коли впертому ж нормандському порту мені повідомили, що я повинен поспішити в Ле Ман для складання чергової, вже третьої за рахунком, присяги спадкоємиці престолу Матильді, доньці короля Генріха І, я насилу зміг зрозуміти, про що йдеться. Але, схоже, король вагався, якщо жадав від своєї знаті нових і нових клятв і запевнень у вірності.

Я не належав до тих, хто хотів бачити на престолі жінку. І таких, як я, було чимало, але всі розмови про це велися півголосом. Генріх Боклерк не терпів непокори й жорстоко розправлявся з неслухняними. На додачу Матильда і її чоловік Жоффруа привезли в Ле Ман онука короля, маленького Генрі Анжу, й Генріх був у захваті від нього. Це був його нащадок, справжній принц, і старого короля розчулював самовдоволений та владний вираз на писочку маленького Генрі.

Мені ж іще належало звикати до всього цього. Адже шість місяців тому я, по суті, майже втік з Англії — утік, щоб уникнути зустрічей із моєю дружиною, бо побоювався, що вб’ю її. Справи Ордену послужили лише приводом для від’їзду. Але час лікує, і зараз я вже міг не тільки думати, але й говорити про те, що трапилося тоді в замку Гронвуд. І все-таки я був задоволений, що ніхто з вельмож, які з’їхалися в Ле Ман, не торкнувся в бесідах тих подій і не взявся висловлювати запізніле співчуття. Крім того, я поцінував те, що король надіслав запрошення мені, але не викликав до двору в Ле Ман і Бертраду. Хоча я й розумів, що не вдасться уникнути розмови з царственним тестем про мої сімейні справи.

Але поки що всіх цікавило інше. Попри пишність церемонії присяги, було помічено, що колишньої згоди між анжуйською парою та королем Генріхом більше нема. За кожним рогом, біля кожного каміна, в кожній віконній ніші шепотілися, що мало не відразу після церемонії відбулася найсильніша сварка між королем, його дочкою і зятем. Матильда й Жоффруа заявили, що передача спадкоємних прав на пергаменті й присяги знаті їх більше не вдовольняють і вони чекають вагоміших гарантій. Однією з таких повинна стати передача під їхню владу деяких земель королівства, що фактично призвело б до роздрібнення областей і зменшення власної влади короля. Генріх Боклерк нізащо не погодився б на це.

Саме тому під час вечірнього бенкету посмішки на обличчях короля, Матильди й Жоффруа здавалися натягнутими, а в повітрі, не те що на торішньому з’їзду знаті, відчувалася напруга. От де Бертрада і почувалася б як риба у воді. Атмосфера інтриг, лихослів’я та невірних клятв жінці, яку більшість не бажала бачити на троні, була для неї живлющою.

Чи розумів король, що присяга, дана під примусом, нічого не значить? Він не був дурнем, але настільки палко бажав, щоб рід Вільгельма Завойовника залишився на троні, що не хотів вірити очевидному. А коли государ діє таким чином, це може призвести до непоправних наслідків.

Але все-таки Генріх не був такий наївний — він шукав рішення, прийнятного для всіх. Я зрозумів це, коли він зненацька запросив мене сісти ближче до нього й почав випитувати, яке зараз становище в Ордені й чи зможуть тамплієри в надзвичайних обставинах надати йому військову допомогу. І додав: якщо йому вдасться заручитися підтримкою тамплієрів на континенті, він, зі свого боку, надасть їм такі повноваження та пільги в Англії, яких не давав ще жоден государ.

Я розумів, до чого він хилить. Подібна пропозиція могла б зацікавити кожного з командорів Ордену, але тільки не великого магістра Гуго де Паєна. Тому я обережно нагадав, що тамплієри насамперед служать Господу й уникають мирських справ, їхня мета — всіма силами й засобами зміцнювати Єрусалимське королівство.

Генріх слухав уважно, хоча гамір, який стояв у залі, раз у раз відволікав нас. Нарешті вести бесіду стало неможливо — і король окинув столи суворим поглядом. Виявилося, що між Стефаном і Робертом Глочестером знову спалахнула сварка.

Глочестер люто кидав у обличчя графові Мортену:

— Ти нікчемний дурень, і твоє місце серед жіноцтва на жіночій половині! Може, хоч там Мод втовкмачить у твою тупу голову якусь подобу здорового глузду!

— У мене, отже, є надія, зате вже ти щодо цього безнадійний, скільки б не ляскав своєю людожерською щелепою! — огризався Стефан.

Королева Аделіза, яка до цього стояла в ніші вікна, розмовляючи з сером Вільямом д’Обіньї, поквапилася до чоловіка.

— Государю, варто негайно припинити це. Примиріть їх!

Король зітхнув і підняв руку, закликаючи до тиші.

— Думаю, Стефане, вам час повертатися в Англію.

У графа Мортена здригнулися губи. Сказане недвозначно означало, що його виганяють. Але король продовжував, і зміст його слів змінювався на протилежний: Стефанові пропонувалося почати підготовку великої королівської ради в Лондоні, котру йому ж і доведеться провести, раз самого короля справи затримують