Симона Вілар - Сповідь суперниці

Сам я не втручався більше, відійшов убік. Бачив, що Едгар уже все зрозумів, але, як і раніше, спокійно вовтузився з собакою. Єпископ Радульф схвильовано принишк, зате Ансельм просто збадьорився. Бертрада спочатку й слова не могла промовити, навіть обличчя пішло плямами. Нарешті кинулася до Клари, вліпила тій ляпаса.

— Дурнувата! Погань! І ти з’являєшся тільки зараз? Та тобі давно слід було сповістити мене про все, щойно він… він…

Вона обернулася до чоловіка так стрімко, що її довгі коси відлетіли вбік, вдаривши по обличчю преподобного Радульфа.

— Як ти смів! Та я за це… — вона майже задихалася.

Едгар нарешті перестав чухати пса за вухами.

— Гадаю, міледі, нам слід поговорити без сторонніх.

Він відчинив двері, жестом запрошуючи її за собою. Бертрада вийшла з гідністю королеви. Але навіть зачинені двері не могли приглушити її розгніваного голосу та дзенькоту посуду, коли вона гнівно кидала перше, що трапилося під руки. Я мав рацію, передбачаючи це.

Їхня розмова тривала близько години. Ми прислухалися, інколи обмінювалися швидкими поглядами. Єпископ Радульф був пригнічений. Клара принишкла в кутку, часом схлипуючи. Я міряв кроками покій і щоразу, як повертався від каміна, бачив освітлене вогнем обличчя абата Ансельма. Не міг не помітити, що товстун мало не потирав руки від задоволення.

Нарешті, коли Бертрада видихалася, а може, здалася, з’явився він сам. Ну, воістину, крижане серце. Обличчя незворушне, наче щойно «Pater noster» прочитав. Підійшов до столу, кинув до рота кілька маслин. Я відчув на собі його погляд, але ніяк не зреагував. Мені що, я людина міледі.

Але Едгар уже дивився на Клару.

— Бігме, дівчино, якщо ти така потрібна пані, то заради всього святого. Принаймні, ти зможеш і молитовник за нею носити до церкви, й собачок її годувати. Сподіваюся, задля цього не знадобляться ще дві дюжини інших.

Він не став вислуховувати вдячне бурмотіння Клари і вийшов. А за хвилину за ним пішов і єпископ Радульф. А ми з преподобним Ансельмом поквапились у покій до Бертради.

З вигляду графині я зрозумів, що їй довелося поступитися. Засмучена, з розпатланими темними кучерями, напівлежала в кріслі й нервово кусала губи. Ансельм миттю взяв її руку в свою, почав заспокійливо попліскувати.

Я не дав йому цілком заволодіти її увагою, ступив крок вперед.

— Отже, міледі, я ще ваша людина, чи можу пропонувати свій меч комусь іншому?

Вона нарешті подивилася на мене.

— Не мели дурниць, Гуго. Не вистачало, щоб я з волі цього брутального сакса ще позбулася своїх охоронців.

І зло посміхнулася.

— Шляхи Господні несповідимі, й хтозна, може, ваша допомога мені ще знадобиться. Навіть супроти Едгара.

Про себе я відзначив ці її слова.

Між тим Ансельм, схилившись до Бертради, заговорив:

— Цей сакс не повинен так чинити з донькою короля Генріха. Подумати тільки, хто він — і хто ви. Адже, зізнаюся, і в нього пір’ячко на писку. Хочете дізнатися, чому він так зволікає з вашим переїздом у Гронвуд?

Бертрада відразу пожвавішала, але абат давав зрозуміти, що його повідомлення — не для сторонніх вух. Але він помилявся, вважаючи, що в Бертради можуть бути від мене таємниці. І хоча мене попросили вийти, щоб товстун почувався вільніше, за годину я вже знав, у чому річ.

На жаль, абат виявився телепнем. Йому спало на думку, що дізнавшись про датську дружину графа, яка мешкала в Гронвуді, він налаштує Берт проти Едгара, та насправді вийшло навпаки. Перешкоди завжди тільки підбадьорювали її, а те, що Едгар здатен звернути увагу на іншу, було для неї ніби та в’язка хмизу для пригаслого полум’я її закоханості.

Розповідаючи мені про цю Гіту Вейк, вона раз у раз підходила до вікна й цікавилася, куди поїхав Едгар. Вона перебирала кінчик коси і ставила безглузді запитання, поки врешті-решт відчайдушно вигукнула: невже є хтось, хто може означати для Едгара більше, ніж вона, жінка, що так вивищила його?

Як на мене — їй варто було б рідше нагадувати про це чоловікові. Подяка — важкий тягар, і не кожен чоловік любитиме жінку тільки з почуття обов’язку.

Едгар повернувся вже на другий день. І хоча Бертрада миттю зачинилася в своєму покої, невдовзі відімкнула йому, коли чоловік сказав, що привіз дещо для неї. І як же посміхалася Бертрада, вгледівши подарунок, — кольє з бурштинових крапель, скріплених золотими кульками, що прозоро світилися.

Едгар сам застібнув кольє на шийці дружини.

— Кажуть, бурштин утворюється зі смоли. Але мені більш подобаються перекази, що це сльози русалок.

Я подумки чортихнувся. Як же легко купити жінку, навіть доньку короля, звичайною дрібничкою. Дорогою, проте, дрібничкою. Мені такого за всю свою платню не придбати.

А поки що я тихенько покашляв у кулак, привертаючи увагу Бертради. Розумниця Берт відразу все зрозуміла. Відступила від чоловіка, гордовито звела підборіддя.

— Наважуся запитати, мілорде, чому цю прикрасу ви привезли мені, а не вашій коханці?

Едгар стояв до мене спиною, я не бачив його обличчя. Була лише невелика пауза. Але коли він заговорив, голос його звучав спокійно.

— Міледі, про яку коханку йдеться?

— У вас їх багато?

Браво, Берт!

Але тут вона не стрималася.

— Мова йде про саксонку, яку ви поселили в Гронвуд-Кастлі.

Граф тільки знизав плечима.

— Саксонка? Моя коханка? Вас ввели в оману, мадам. Гронвуд тільки ваш замок. Він зведений для вас. І він чекає на вас. Ми вирушаємо туди негайно.

Я відвернувся, коли вони обійнялися. Що ж, бурштинове кольє, та ще й замок на додачу — тут чиє завгодно серце розтане.

Коли я побачив Гронвуд-Кастл, моя ненависть до Едгара Армстронга досягла межі. А проте я