Симона Вілар - Сповідь суперниці

Я сказав це навмисне голосно й наказовим тоном. Прихожани зашепотілися, а священик і вухом не повів, і далі бурмочучи щось незрозуміле. Але на мій голос обидві пари, які стояли біля вівтаря, озирнулися. Проте моя увага була зосереджена на священику, і я нічого не помітив. А ось Ральф, який стояв поряд зі мною, навіть легко свиснув.

— Три сотні трісок Святого Хреста! Дивіться, яка гарненька!

Він сказав це неголосно і, помітивши мій питальний погляд, вказав на одну з жінок біля вівтаря. Вона вже відвернулася, і я тепер міг розглядати лише її потилицю, вкриту білою шаллю, та плечі під дорогим ліловим плащем. Була невисока на зріст, але поставу мала гордовиту. Але тут мою увагу привернув довготелесий худий чоловік поряд із нею, типовий сакс, якщо судити з того, як був сколений на плечі його плащ, а голі ноги навхрест обкручені ременями взуття. Протягом служби він раз у раз озирався на нашу групу й далебі не з лагідним виразом. Я інтуїтивно відчув загрозу, що йшла від нього. Та й із-під поли його накидки визирав держак сокири. А ще я відзначив, що попри його довгу, майже до пояса, чуприну, він скоро почне лисіти. Я б не надав цьому значення, якби в самого не було тієї самої проблеми. Тому я й стригся якомога коротше — кажуть, волосся так менше вилазить. А в цього сакса вже нині були залисини на тім’ячку, та й крізь довгі пасма на потилиці проглядала лисина.

По суті, мене він не обходив — цікавила тільки Гіта Вейк. Подумавши трохи, я дійшов висновку, що дівчина обіч ворожого сакса — вона і є. А те, що він її супроводить… Є чимало причин, чому чоловік приділяє увагу вродливій досяжній жінці. Ральф он усе повторює, що вона гарненька. І ще я побачив її біляву косу на оксамиті плаща. Адже мені казали, що Гіта Вейк світлокоса. Фея Туманів. Кгм.

Нарешті довга саксонська служба добігла кінця. Я навмисно затримався біля чаші зі святою водою, дочекався, коли наблизиться саксонка в ліловому. Рухалася вона якось незграбно, тіло під плащем вгадувалося округле, товстеньке. А ось личко було дійсно досить миле — лілейно-біла шкіра, виразний рот, волосся на скронях і лобі, там де його не сховала шаль, світле, мов льон. У поєднанні з каштановими бровами це було навіть гарно. Вродлива, але до Бертради їй таки далеко.

Як галантний лицар, я опустив руку в чашу зі святою водою і простяг їй. Вона, не дивлячись, легко доторкнулася до моїх пальців. Рука у неї була гарна, вузенька з тонкими довгими пальцями, проте ніби загрубіла від роботи, нігті коротко обстрижені. Очей так і не підняла, зате я помітив, які в неї довгі, пухнасті вії.

Наступної миті мене відтіснив від саксонки її грізний супутник. Але я не збирався витрачати на нього часу, обійшов і поквапився за дівчиною на вулицю, надаючи можливість своїм лицарям залагоджувати справу з саксом.

Біля церкви я заступив їй дорогу.

— Міледі, ми стільки наслухалися про красуню з фенленда, що не могли відмовити собі в щасті споглядати вас.

Вона підвела нарешті очі — сірі, прозорі. «Дійсно, Фея Туманів» — подумав я. Проте не забував, що переді мною лише саксонська повія. Взявся руками в боки.

— Ви задоволені, красунечко, що зацікавили нормандських лицарів?

Я говорив нормандською, хоча навіть не знав, чи розуміє вона мене. Але дівчина відповіла моєю мовою, причому, без найменшого акценту.

— Невимовно задоволена. А зараз, сере лицарю, дозвольте пройти.

— Куди ви так поспішаєте? Може, в нас є дещо, що вас зацікавить? Ми заможні люди.

— Напевне, хочете прикупити в мене овечої вовни? — зумисне безневинно запитала вона.

— Вовна? О, ні. Ми хочемо купити вас, красуне. Може, порозуміємося щодо ціни?

Очі її трішки розширилися. Але голос і далі звучав рівно.

— Я дорого коштую. І платні найманця графа, навіть із додатком кепських манер, не вистачить, аби привернути мою увагу.

Вона зробила крок убік, але я не дав їй піти, втримав за лікоть.

— Хоч ти й красуня, дівко, проте не тобі змагатися з прекрасною графинею Бертрадою. Ось хто справжній світоч краси для чоловічих очей.

Вона силкувалася вивільнити руку.

— Що ж, може, вам тоді доречніше спробувати порозумітися щодо ціни з предметом ваших мрій?

Від гніву я мало не задихнувся. Заніс руку для удару, але хтось міцно вхопив мене за зап’ясток, утримав. Хлопчисько Ральф.

— Не роби дурниць, Гуго.

Я так і не зрозумів, що він мав на увазі: чи то, щоб я не здіймав руки на жінку, чи то, щоб не напрошувався на неприємності. А неприємності в нас і справді могли з’явитися. І це був вірний сакс Гіти, який уже звільнився від Теофіля з Герівєєм та поспішав до нас, на ходу витягаючи сокиру. Але я посміхнувся — ось воно: він перший узявся за зброю. Я миттю вихопив меча.

Але тут мене відволік брязкіт металу довкола. І на мій подив, увесь цей кошлатий саксонський простолюд повихоплював з-під накидок тесаки. Кров Христова! — відколи це селянам дозволяється носити зброю?

Я прикидав подумки: один лицар у сутичці вартий п’яти, а то й більше селян. А нас четверо, і всі озброєні. Але людей із фенів було багато. Та й цей сакс очевидячки дечого навчений. А ще й другий зі знатних саксів, білявий, у ластовинні, теж полишив свою супутницю та підійшов, на ходу дістаючи зброю. Нас миттю оточили. Проте вишкіл нас не підвів, ми стали спиною до спини, наїжачилися зброєю. Я лишень подумав — дарма не надягли кольчуг. Та байдуже — сутичка, то й сутичка.

Але тут Гіта підняла руку, щось голосно сказала цим людям саксонською. Я не зрозумів. Та й дещо відволікло мою увагу. Від рвучкого руху плащ розкрився, і я зрозумів: дівка черевата.

— Їдьте, поки є можливість, — сказала вона.