Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

Й напругу, наче одяг, я знімаю. Вмить побажання зникли всі раптово… Мабуть, в запасі слів уже немає. Чи то я розгубив їх по дорозі? Та не піду вже поночі шукати. День відійшов в турботах і тривозі, Тож пропоную, друзі, всім нам спати. «Закрываю руками уши…»
Закрываю руками уши И в глубокой сижу тиши… Больше сил уже нету слушать! Затеряться б в лесной глуши Меж зверья, что людей добрее, Средь деревьев, что до небес. Пусть в лицо свежий ветер веет Да качает, как волны, лес. Тишину буду только слушать, В мир людей распахав пути. Закрываю руками уши, Но от мыслей-то не уйти… «Хоч на траві біліє іній…»
Хоч на траві біліє іній, Та сонце в небі виграє І в глибині безмежно синій Проміння щедро роздає. Пташине царство шаленіє, Природа вийшла з забуття, І ти без слів все розумієш: Птахи співають про життя! «За окном капель не умолкает…»
За окном капель не умолкает, От нее совсем уж не до сна. Кажется, что время истекает Для зимы, а дальше – вновь весна! На душе так радостно-тревожно, Сон ушел, его и не догнать. Мысленно и очень осторожно В юность возвращаюсь я опять… Словно впрямь, как в те года, когда-то (Сразу вспомнил рыжую косу), Котиков букет, в руке зажатый, На свиданье вечером несу. Сердце рвется в ожиданьи встречи, Я бегу, и вот уже – она… Но другой совсем сегодня вечер И капель другая у окна.