Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

кімнаті, а мантикора притиснула його до підлоги, її лапи стискали його руки. Її хвіст здійнявся вгору, а його кінчик завис над головою Гораціо.

— Допоможи, — промовив він.

— Не впевнена, що зможу, — відповіла я.

Мантикора витягнула свою шию так, що вони з Гораціо дивились одне одному у вічі. Із глибини коридору долинало гуготіння вогню, що все ближчав і ближчав.

— Прошу, — сказав він.

Його голос був кволим і майже нерозбірливим, губи тремтіли. Він спробував вирватися, але лапи мантикори тримали його міцно. Її очі блищали від неприхованого голоду, а крихітний, спокійний рот — від слини.

— Прошу, — повторив він знову.

Мантикора замахнулася хвостом, щоби вдарити. Я відчувала, як порожнеча всередині мене розбухає, витісняючи жах, відразу, огиду. У її центрі пульсував каталізатор усіх тих страшних речей, які я будь-коли робила, найпотаємніша правда мого життя.

Чогось бракує.

— Зажди, — промовила я.

На мій подив, мантикора завмерла.

Гораціо почав сміятися, знервовано, вдячно, несамовитий напад сміху, що швидко перейшов у хрипкий кашель. Дим густішав. Вогонь наближався. Мантикора все ще міцно його тримала, все ще спостерігала за ним з тією самою незворушною маскою смерті.

— Ось так, Маржан, — промовив він, коли відновив ­дихання. — Тепер скажи їй, щоб вона відпустила мене. Скажи їй…

— Ні, — промовила я.

— Ні? — перепитав він.

— Скажи чому.

— Чому що?

— Чому ти вбив його?

Він перемінився на лиці.

— Маржан, — промовив він, — я не вбивав його.

— Ти брешеш.

— Я не вбивав твого батька, — промовив Гораціо. — Він мені був потрібен. Він мені був потрібен живим. Скажи їй, щоб зупинилася.

Мантикора, знудьгована, голодна, вчепилася йому в горло, і тоненька ниточка слини сповзла з її рота.

— Я не вірю тобі, — сказала я.

— Але я кажу правду, — сказав він тремтячим голосом. — За потреби я би міг його просто викрасти. Але я б не вбивав його. Він був занадто важливим. Він розумів цих тварин. Так само як і ти. Він міг достукатися до них, і більше ніхто. Ми потребували його. Будь ласка, відпусти мене. Прошу, скажи їй, щоб вона мене відпустила.

Напад кашлю притлумив його слова. У кімнаті ставало спекотно. Я теж почала задихатися. Очі пекли. Я вже чула вогонь. Здавалося, що якийсь велетенський звір вдихає й видихає, вдихає й видихає.

— Нам треба забиратися звідси, Маржан, — сказав Гораціо. — Ти повинна сказати їй, щоб вона мене відпустила. Я клянуся, що не вбивав твого батька.

Він мав жалюгідний вигляд. Він здавався таким безпомічним і маленьким, а я вважала себе чудовиськом, яке спостерігає за його агонією.

— Відпусти його, — сказала я.

Очі мантикори звузилися. На одну довгу, вперту мить вона не ворухнулася. Потім, неохоче, злізла з нього, прибираючи одну лапу за іншою. Останнім вона прибрала хвіст. Гораціо присів, потрусив руками і зробив глибокий вдих.

— Дякую, Маржан. — Після цього він ухопив гвинтівку й націлив її на мене. — Я не вбивав твого батька, — сказав він, — але хай мене чорти вхоплять, якщо я дозволю тобі вийти звідси живою.

Мантикора метнулася зі швидкістю блискавки. Гвинтівка вистрілила, але куля пролетіла повз, із глухим стуком вдарившись у стіну. Гвинтівка з брязкотом упала на підлогу. Гораціо стояв на колінах, приголомшений, стискаючи своє плече. У коридорі ревів вогонь.

Гораціо з трагічним, спантеличеним виразом на обличчі перевів погляд із мантикори на мене. Тоді, можливо, ще був час урятувати його, закинути його руку собі на плече й разом, накульгуючи, спробувати вийти звідси. Дим уже клубочився, густими хмарами стелячись під стелею. Спека ставала нестерпною. Мій мозок кричав мені, щоб я тікала звідси, забиралися геть, знайшла чисте повітря й вижила.

— Допоможи, — сказав Гораціо.

Жалюгідне, кволе благання. Я могла підскочити й відтягнути його в безпечне місце. Він був би зобов’язаний мені життям. Можливо, я могла отримати з цього якусь вигоду. Але я усвідомила в той самий момент, що мені байдуже, що трапиться з Гораціо Прендерґастом. Мені байдуже, чи мантикора з’їсть його плоть, його кістки й усе інше. Він міг убити мільйони людей. Він міг убити єдинорога.

Паща мантикори почала широко роззявлятися, її жахлива смертельна посмішка протяла чисте полотно її обличчя

Гораціо закричав. І тоді я зрозуміла, що він сказав правду. Він не вбивав мого батька. Але це не мало жодного значення.

Чогось бракує.

Я відвернулася і зрозуміла, що дивлюся вниз на маленьку постать, що незворушно стояла у дверях, не зважаючи ні на вогонь, ні на те жахіття, що творилося за моїми плечима. Це був Стерджес. Я й гадки не мала, як довго він тут стояв.

Щелепа мантикори зімкнулася, перетворивши крик Гораціо в щось більш схоже на ревіння полум’я. Я була рада, що відвернулася. Я затулила долонею очі Стерджесу. Коли моя рука торкнулася його, я побачила, яким маленьким хлопчиськом був Гораціо — допитливий, неймовірно розумний і вразливий. Я бачила прямо з того кутка спальні, яку він зберігав у бункері, як над ним знущалися, кривдили, використовували. Я бачила, як кімнату перемістили. Як її ізолювали в кутку печери. Я відчула, наскільки світ раптово й непояснимо змалів і потемнів. Як минав один самотній рік за другим, як Гораціо все більше віддалявся від світу, відгороджений склом, поглинутий лихоманною мрією про всіх цих створінь, як вони змінювали його, спотворювали його. Я відчула, як та його любов перетворювалася на жалість, недовіру, огиду. Надія перетворилась у печаль.

М’яко, але рішуче Стерджес прибрав мою руку від своїх очей. Я прослизнула повз нього й вийшла в коридор.

— Ми маємо йти, — сказала я гному.

Слова хрускотіли в моєму горлі.

Стерджес подивився на мене, а тоді знову повернувся до пройми дверей. Мені все стало зрозуміло. Я полишила його там, і коли я пішла, а потім побігла по коридору, ревіння вогню поглинуло крики Гораціо.

Меллорін і Ґрейс усе ще чекали надворі, коли я вийшла. Я була вдячна їм за те, що побачила їхні обличчя. І водночас я почувалася монстром. Я дозволила померти людині жахливою смертю. Смертю, якій, імовірно, могла запобігти. Тому все, що я відчувала всередині, — розчарування. Я помилялася. Гораціо не вбивав мого батька. Але якщо він не вбивав, і Феллси не вбивали, тоді хто вбивав? У мене нічого не було. Жодної підказки. Жодних ідей.

Ми стояли там, утрьох, якусь мить спостерігаючи, як палає вогонь.

— А що з доктором Батістом? — запитала я.

— Пішов, — сказала Меллорін. — Він пішов шукати свою автівку. Ми сказали йому,