Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

Я відчула неймовірне тепло до них, що вони чекали мене тут, не знаючи, жива я чи мертва, не знаючи, повернуся я з того полум’я чи ні.

— Нам треба забиратися звідси, — сказала Ґрейс.

Розділ тридцять другий. Спадщина

У приймальні задзвонив телефон. Це був клієнт, як і слід було сподіватися. Звичайний, пересічний клієнт. І попри те я прислухалася, щоби упевнитись.

На першому огляді докторка Полсон доглядала за папугою з якоюсь грибковою інфекцією на дзьобі. За минулий тиждень ми прийняли більше птахів, ніж зазвичай. Я не була впевнена, чи це щось означає, але докторка була щасливою.

У процедурній кімнаті молодому біґлю видаляли статеві залози. Якби я притулила вухо до стіни офісу, то могла б почути знайомий звук різкого, хірургічно точного голосу доктора Батіста, наполегливого, але спокійного, який бурмоче окремі слова у приглушеному ритмі стакато.

Я вийшла з кабінету, пройшла через вестибюль повз міс Кокран та її песика, у якого почали розвиватися проблеми з нирками. Я штовхнула вхідні двері і вийшла на вулицю. Повз мене промчало кілька машин, щоби встигнути на зелене світло світлофора на розі. Небо було блідо-голубимим, таким, що його люди не помічають, коли думають про щось стороннє.

Я знову перевірила новини. Минула майже година, відколи я востаннє перевіряла їх, що було гарним знаком. Перші декілька днів я оновлювала стрічку новин кожні кілька хвилин. І не тільки впродовж дня. До пізньої ночі.

У мене почалися проблеми зі сном після тієї ночі в маєтку Гораціо. Коли я заплющувала очі, то бачила обличчя мантикори з відкритою пащею. Я чула крики Гораціо. Я відчувала жар полум’я, яке мало ось-ось поглинути весь будинок. Іноді я вловлювала натяк на їдкий, димний запах у моєму одязі, у волоссі, і тоді мене млоїло. Здавалося, ніби це все знову відбувається, ніби я знову переживаю всі ці події. Моє серце починало шалено калатати у грудях. Іноді я ловила себе на тому, що розмахую руками в повітрі, намагаючись розігнати видіння, так ніби вони були парою довкола мене. Іноді я лаяла себе за те, що дозволяю думкам повертатися до тих картин. Іноді я благала свій мозок відпустити ці спогади. Якось, прокинувшись від нічного сновиддя, мені почулося, що хтось крадеться на задньому дворі. Я увімкнула світло і, виглянувши з вікна, побачила єнота, що ховався в темряву. Я не пішла досипати.

Хай там як, але небо все ще не звалилося на голову, і це вже було щось.

Новини були банально трагічними — пожежа у заміському комплексі забрала життя мільярдера-відлюдника та інших людей. Жодного слова про створіння. Вони вибралися з в’язниці Гораціо і просто розчинилися в ночі. Кожну тиху мить я проводила в очікуванні стукоту в двері — поліція… преса… Феллси… Гораціо власною персоною, які прийдуть вимагати плату чи помститися. Але ніхто не приходив, і новини не піднімалися до рівня публічного резонансу, окрім новин про низку зниклих котів, що здавалися лише трохи розкрученішими за інші середньостатистичні статті.

По правді кажучи, я ввела Феллсів в курс подій, що трапилися тієї ночі. Не знаю, що вони зробили з цією інформацією, але, звісно, вони були краще оснащені, ніж я, щоб зачистити маєток Гораціо від доказів існування магічних істот. Та й це була, принаймні почасти, їхня вина в тих подіях, тому я вважала справедливим змусити їх розгрібати заварену всіма кашу.

Я зателефонувала доктору Батісту через три дні після ночі у «Звіринці».

Він прийняв мою пропозицію. Йому були потрібні гроші, а мені був потрібен працівник, який би знався на особливостях мого світу, хто міг би впоратися з роботою, з якою не могла впоратися я. І в кожному разі він був бездоганним ветеринаром.

Коли ми пізно вночі повернулися зі «Звіринця», на порозі дому лежали два холодні бутерброди з фалафелем, акуратно загорнуті та герметично запаковані в пакети на застібці. У сусідньому будинку Франчески світилося. Коли ж ми зайшли всередину, світло вимкнулося.

Тієї ночі Меллорін одразу ж лягла в ліжко і проспала дванадцять годин. Зорро скрутився поряд калачиком і не відходив від неї ні на мить. Наступного дня їй довелося благати свого боса не звільняти її через те, що вона пішла з роботи раніше, аби врятувати світ. Здавалося, що життя ніколи не буде справедливим щодо Меллорін, тому щоби врегулювати ситуацію, я сказала їй, що вона може залишатися жити в мене вдома стільки, скільки захоче.

Два тижні потому я пішла на перші змагання з плавання. У воді Керрі була зовсім іншою людиною. Вона була елегантною, сильною і, що найголовніше, спокійною. Команда трохи не дотягнула до перемоги, але ми помирилися з Керрі після цього. Це було нескладно. Перед деякими друзями достатньо лише продемонструвати підтримку.

Натомість із Ґрейс усе було значно повільніше й дивніше. Я провела з нею багато часу, допомагаючи їй перетравити все, що вона бачила тієї ночі. Те, що ми робили, те, що ми бачили, все ще не мало для неї ніякого сенсу. Вона знала, що все це відбувалося насправді, але якась частина її досі не могла пові­рити в це. Одного вечора я розповіла їй декілька історій мого батька. Це ніби допомогло. Мені було приємно переповідати їх уголос і після стількох років виношування історій у голові нарешті могти поділитися з іншою людиною якоюсь силою, яка змінила моє життя, мабуть, назавжди. Це була культура, яку він подарував мені — культура речей, які були і яких не було. Вони ділили моє життя на реальне й нереальне. І тепер у цьому світі був іще хтось, хто починав розуміти це.

Тоді я також дещо зрозуміла. Був цілий пласт моєї спадщини, про яку я майже не знала. Мова, якою я не розмовляла, звичаї, яких не розуміла, країна, яка здавалася дуже далекою й інакшою. Я хотіла бути ближчою до цих речей. Я хотіла, щоб вони мали якесь значення для мене, навіть якщо доведеться потрудитися для цього. Навіть якщо ці речі не були дані мені, як тим дітям під час святкування Наврузу. Тому одного дня я зателефонувала Хаміду, брату мого батька, і ми поговорили. Він був терплячим і приємним, і дотепнішим, ніж я очікувала після нашої останньої зустрічі. Він трохи розворушив мої давні спогади про батька, ті, до моменту смерті моєї матері.

— Ти маєш тут сім’ю, Маржан, — сказав він. Було приємно чути своє ім’я, вимовлене голосом, що не надто різнився від голосу батька. — Вони будуть дуже раді твоєму візиту.

— Гадаю, що я також буду рада зустрітися з ними, — відповіла я.

Було дивно думати про всі ці далекі та піксельні обличчя як про родину, але вперше за весь час це тішило мене. Прірва між нашими життями здавалася меншою. Проте